Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Твоя правда. І цього не потрібно доводити, так? Головне, що ми це відчуваємо.

— Так і є. І знову ж таки, що швидше почнеш відчувати, то ліпше.

— Аз чого почнемо ми?

— З цієї кімнати! З цих ламп! З цього ліжка! Навіть, якщо вони не наші. Та й, зрештою, що належить людині? Та й на скільки часу? Усе позичене чи поцуплене, у цьому житті все і всі весь час крадуть.

Вона обернулася:

— Самих себе ми теж обкрадаємо?

— Так, і самих себе.

— Чому ж тоді кожен із нас не впадає у безмежний розпач і не вішається на найближчій гілляці?

— Це ніколи не пізно. До того ж у значно естетичніший спосіб.

— Здогадуюся, про що ти. — Вона обійшла стіл. — Хіба у нас нема чого святкувати?

— Що саме?

— Що тобі дозволили ще на три місяці залишитися в Америці.

— Точно.

— А щоб ти робив, якби тобі не продовжили дозвіл?

— Я б спробував отримати дозвіл на в’їзд до Мексики.

— Чому до Мексики?

— Бо там гуманний уряд. Він прийняв уже біженців з Іспанії.

— Комуністів?

— Людей. Словом «комуніст» тепер розкидаються направо і наліво, достоту як Гітлер. Для нього всі, хто проти нього, відразу перетворюються на комуністів. Кожен диктатор, який приходить до влади, починає спрощувати всі поняття.

— Облишмо політику. А ти зміг би з Мексики повернутися до Америки?

— Тільки з документами. За умови, якщо мене звідси не вишлють. Ти вже закінчила допит?

— Ще ні. Чому вони дозволили тобі тут залишитися?

Я розсміявся:

— Усе дуже заплутано. Якби Америка не воювала з Німеччиною, мене сюди взагалі не впустили б, або повторно вислали. А оскільки вони воюють, мені це на користь. Така ось іронія долі в часі суспільних потрясінь. Інакше безліч людей із долею, схожою на мою, давно буже загинули.

Вона сіла біля мене:

— Мені здається, ти належиш до людей, яких дуже важко збагнути.

— На жаль.

— І в мене похмуре відчуття, що ти цим насолоджуєшся.

Я похитав головою:

— Ні, люба. Я лише прикидаюся.

— Ти дуже вправно прикидаєшся.

— Так само, як Кан? Емігранти бувають активні й пасивні. Ми з Каном хочемо бути активними. Такими ми були і в Франції. Ми були змушені поводитися саме так. Замість того, щоб оплакувати свою долю, намагалися за будь-якої нагоди сприймати життя як пригоду. І пригоди в нас були досить таки відчайдушні.

Пізно ввечері ми ще вийшли погуляти. Перед тим я довго сидів біля вікна і міркував. Небо було всіяне зорями, вітер літав понад низькими будинками вздовж п’ятдесят п’ятої і п’ятдесят шостої вулиць; здавалося, він штурмом хоче взяти хмарочоси, що наче мовчазні вежі, стояли між зеленими і червоними спалахами світлофорів. Я відчинив вікно і висунув голову на вулицю.

— Похолоднішало. Вперше за стільки тижнів! Можна дихати на повні груди!

Наташа підійшла до мене.

— Скоро осінь, — сказала вона.

— Слава Богу!

— Слава Богу? Ніколи не підганяй час!

Я розсміявся:

— Ти говориш, як вісімдесятилітня бабуся.

— Ніколи не можна підганяти час. А ти це робиш. Я точно знаю.

— Більше не роблю, — збрехав я.

— Куди ти так поспішаєш? Хочеш повернутися?

— Але ж я по-справжньому тут іще навіть не був. Чому я мав би думати про повернення?

— Не знаю, але ти тільки про нього й думаєш і ні про що інше. Я похитав головою.

— Я не думаю далі завтрашнього дня. Настане осінь, потім зима і літо, і знову осінь, а ми сміятимемося і будемо разом.

Вона притулилася до мене.

— Не покидай мене! Я не можу бути сама. Я не героїня. В мене не героїчний характер.

— Серед тевтонців я бачив мільйони жінок із героїчним характером. Це їхня національна риса… Геройство компенсує їм відсутність шарму. А часто і секс. Аж нудить від них. А зараз ходімо надвір, без жодних зітхань і ридань, насолоджуймося першим вечором бабиного літа.

— Ходімо.

На порожньому ліфті ми спустилися вниз. Балет голубих закінчився. Пора пуделів теж. Вітер, наче мисливський пес, обнюхував аптеку Едварда на розі.

— Літо минуло, — зауважив Нік із газетного кіоску.

— То й добре, — відповіла Наташа.

— Не радій завчасно, — докинув я. — Воно повернеться.

— Ніщо ніколи не повертається, — оголосив Нік. — Тільки біда і той гидотний пудель Рене, який обдзюрюе обкладинки «Воґ» та «Есквайра», якщо я недопильную. Хочете «Ньюс»?

— Ми потім її купимо.

Такі безневинні балачки завжди мене бентежили. Це було хвилювання людини, якій не треба більше ховатися. Спокійні, звичні кожному обивателю, вечірні прогулянки були для мене пригодою; вони були безпечні, а безпека ніколи не належала до моїх буднів. Я вже майже став повноцінною людиною, яку хоч і терпіли, але не цькували. В американському розвитку я вже досягнув двох третин свого європейського «я». Я не володів англійською досконало, але досить вільно послуговувався своїм скупив словниковим запасом. У мовному сенсі вже просунувся до рівня чотирнадцятирічного підлітка. Багато американців знають слів не більше за мене. Але на відміну від мене, вони не затинаються.