Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Вона потягнулася:

— Завжди вважала, що життя занадто довге, щоб весь час бути разом.

Я розсміявся:

— У цьому точно щось є. Але мені ще ніколи не випадало випробувати цю теорію. Доля завжди дбала, щоб життя здавалося мені занадто коротким.

— У мене таке відчуття, наче ми летимо на повітряній кулі, — знову заговорив я. — Не на літаку, а на тихій повітряній кулі, на аеростаті братів Монгольф’є початку дев’ятнадцятого століття: ми достатньо високо, щоб нічого більше не чути, але ще досить низько, щоб усе бачити — вулиці, іграшкові машинки і мережу ліхтарів. Хай благословить Бог того невідомого благодійника, який поставив сюди це широке ліжко і повісив на стіні навпроти дзеркало: коли проходиш кімнатою, тебе стає ніби двоє, дві однакові жінки, одна з яких завжди німа.

— З німою було б легше. Правда?

— Ні.

Вона різко обернулася:

— Правильна відповідь.

— Ти дуже вродлива. Зазвичай я спочатку дивлюся, які в жінки ноги, потім на її зад і насамкінець на обличчя. А з тобою все було навпаки. Спершу я розглядав твоє обличчя, тоді — ноги, і аж потім, коли в тебе закохався, почав думати, а який же в тебе зад. Ти струнка, і могло статися, що зі спини ти — як вичахла, кістлява манекенниця, з пласкою дупою, придатною тільки, щоб гарцювати на конях. Це мене дуже непокоїло.

— І коли ти зауважив, що все добре?

— Не запізно. Є прості методи, щоб це виявити. Найдавніше те, що минула купа часу, перш ніж мене це зацікавило.

— Кажи далі.

Вона ліниво лежала на ліжку, муркочучи, наче велика кішка, і лакувала маленьким пензликом нігті на ногах.

— Зараз мене не можна Гвалтувати, — сказала вона. — Цей лак мусить спершу висохти, інакше ми злипнемося. Кажи далі.

— Я завжди думав, що не можу встояти перед засмаглими жінками, які влітку цілий день плюскаються у воді і ніжаться у сонячному промінні. А ти — перша у моєму житті жінка з такою білосніжною шкірою, наче вона ніколи не бачила сонця. І взагалі, в тобі багато від місяця… прозорі сірі очі… Якщо, звісно ж, не враховувати твого гнівливого темпераменту. Ти — німфа, і я рідко в комусь так помилявся, як у тобі. Там, де ти є, у небо зносяться ракети, спалахують феєрверки і лунають гарматні постріли, але щонайдивніше — без жодного звуку.

— Далі кажи. Хочеш випити?

Я заперечно похитав головою.

— Я часто спостерігав свої емоції, начебто збоку. Себто споглядав їх анфас, а не в профіль. Вони ніколи не поглинали мене цілком, а просто зслизали з мене. Я ніколи не знав чому. Можливо, через страх, а можливо, через мої комплекси. Але з тобою все інакше. З тобою я ні про що не думаю. Усі почуття, мов на долоні. Чудово любитися з тобою і так само розкішно — бути поруч опісля, так, як зараз. З багатьма жінками це неможливо, та й, правду кажучи, не хочеться. А з тобою ніколи не знаєш, що краще. Кохаючись із тобою, я думаю, що немає нічого прекраснішого, а потім, коли зовсім розслаблено лежу в ліжку, відчуваю, як закохуюся в тебе ще більше.

— Мої нігті вже майже висохли, — сказала Наташа. — Але ти кажи.

Я глянув у напівтемну вітальню.

— Прекрасно бути з тобою і вірити у свою безсмертність. Якоїсь миті віриш у неї так сильно, наче вона може стати реальністю. Тоді ми викрикуємо одне одному слова, щоб відчути її ще глибше, підсунути ще ближче, примітивні, звичайні, вульгарні слова, щоб просвердлити одне одного ще інтенсивніше, щоб подолати навіть ту міліметрову дистанцію, яка нас розділяє, слова, що їх кажуть водії вантажівок чи м’ясники на бійні, слова, мов удари батога, тільки задля того, щоб стати ще ближчими, кохати ще дужче.

Наташа випростала ногу і подивилася на неї. А потім відкинулася на подушку.

— Любий, при повному марафеті кохатися важко.

Я розсміявся.

— Хто знає це краще за нас, романтиків! Ох, ці облудні слова, здатні розвіятися, мов пух, від щонайлегшого вітерцю! Але не з тобою. З тобою не треба брехати.

— Але ти дуже красиво брешеш, — сонно промовила Наташа. — Ти не втечеш? Принаймні сьогодні вночі?

— Хіба що разом із тобою.

— Добре.

За кілька хвилин вона заснула. їй це луже легко вдавалося. Я вкрив її. Потім довго лежав без сну, прислухався до її дихання і думав про все на світі.

Бетті Штайн повернулася з лікарні.

— Ніхто не каже мені правди, — : нарікала вона. — Ні друзі, ні вороги.

— Бетті, у вас немає ворогів.

— Ви — просто золотко. Але чому ніхто не каже мені правди? Я її витримаю. Набагато жахливіше не знати, що зі мною насправді.