Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— А чому саме Червоної Шапочки?

— Тоді вовка в овечій шкурі.

— Це не з казки про Червону Шапочку. Це цитата з Біблії, місіс Вімпер.

— Дякую, професоре, але в обох випадках фігурує вовк. Скажіть, будь ласка, а вас не нудить, коли видивитеся на цю зграю маленьких і великих гієн та вовків, які вештаються тут, хизуючись своїми Ренуарами у пащеках?

— Поки що ні. Я сприймаю це інакше, ніж ви. Мені подобається, коли хтось серйозно говорить про речі, на яких зовсім не розуміється. Це звучить так по-дитячому і по-новому. А фахівці завжди справжні зануди.

— А ваш верховний жрець, який зі сльозами на очах говорить про картини, як про власних дітей, і все одно залюбки і дуже вигідно продає їх, цей торговець дітьми?

Я розсміявся. Вона добре орієнтувалася на цьому ярмарку марнославства.

— І що ми тут забули? — вела вона далі. — Проведіть мене додому.

— Я відвезу вас додому, але потім я мушу сюди вернутися.

— Добре.

Я мав би здогадатися, що її водій чекає на неї у машині перед будинком, але чомусь не додумався. Вона помітила моє здивування.

— А тепер везіть мене додому, я не кусаюся, — заспокоїла вона. — Потім вас знову сюди доставлять. Я ненавиджу сама повертатися додому. Ви й гадки не маєте, яка порожня може бути квартира.

— Помиляєтеся, — заперечив я. — Я це знаю.

Водій зупинився і відчинив двері. Місіс Вімпер вийшла з машини і, не чекаючи на мене, подріботіла до дверей будинку. Я роздратовано пішов слідом.

— Мені шкода, що я знову мушу туди повертатися, — сказав я. — Але ж ви розумієте, що інакше не можна.

— Та ні, інакше можна, — відповіла вона. — Але тут уже ви точно нічого не розумієте. На добраніч. Джоне, відвези містера… Забула, як вас звати?

Я втупився в неї і без вагань відповів:

— Мартин.

Вона й оком не повела:

— …містера Мартина назад.

На якусь мить я хотів було передумати, а потім таки сів у машину.

— Відвезіть мене до найближчої стоянки таксі, — попросив водія.

Він завів двигун.

— Зупиніться тут, — сказав я, коли ми проїхали два квартали. — Там стоїть таксі.

Водій обернувся:

— Чому ви хочете вийти? Мені зовсім не обтяжливо вас відвезти.

— Зате це обтяжливо для мене.

Він вишкірився:

— Мені б ваші проблеми.

Джон зупинив машину. Я дав йому чайові. Він похитав головою, але гроші взяв. На таксі я поїхав до Сильверса. Тоді вже я похитав головою. І чого ж я такий ідіот?

— Відвезіть мене, будь ласка, не на Шістдесят другу, — звернувся я до таксиста, — а на П’ятдесят сьому вулицю, на розі з Другою авеню.

— Як скажете, шеф. Красива ніч, правда?

— Спекотна.

Я вийшов біля крамниці з делікатесами братів Штерн. Там іще було відчинено. Кілька гомосексуалістів з блаженними усмішками вибирали собі холодні закуски на вечерю. Я зателефонував Наташі. Вона чекала мене не раніше як через дві-три години. Тому я вирішив зателефонувати, перш ніж піднятися до неї в квартиру. День і так був сповнений несподіванок, і я хотів запобігти новим.

Вона була вдома:

— Де ти? Зі своїми колекціонерами? Відпочиваєш від них на свіжому повітрі?

— Я і не з колекціонерами, і не з місіс Вімпер. Я в магазині братів Штерн, між сиром «Крафт» і салямі.

— Купи півфунта салямі і сірого хліба.

— І масла?

— Ні, масло в нас іще є. А от сир «Едам» не завадив би.

Раптом я відчув себе дуже щасливим.

Коли вийшов із телефонної будки, в магазині вже бавилися троє пуделів. Я впізнав Рене та його господаря, рудоволосого Яспера. Він із притаманними багатьом голубим легкістю і недбальством привітався зі мною:

— Як справи, незнайомцю? Давно не бачилися!

Мені саме давали салямі, сир і шоколадний пиріг у круглій алюмінієвій фользі.

— От як? — прокоментував Яспер. — Продукти для пізньої вечері?

Я мовчки глянув на нього. На щастя, він не запитав, чи я вечерятиму зі своєю подругою, інакше на його руді кучері я вмостив би шоколадний пиріг у фользі, наче корону.

Він більше нічого не казав, але вийшов услід за мною на вулицю.

— Трохи прогуляємося? — таки не втримався і закрокував у ногу зі мною.

Я озирнувся. На Другій авеню було луже людно: мабуть, саме година вечірнього променаду, бо вулиця аж кишіла геями, з пуделями і без них. А ще — з карликовими таксами, більшість із яких господарі несли під пахвами. Панувала святкова атмосфера. Люди віталися, жартували, відпускали псів на край тротуару справляти нужду, спостерігали одне за одним і обмінювалися поглядами. Я помітив, що саме привертаю загальну увагу. Яспер гордо крокував поруч зі мною, киваючи всім із таким виглядом, наче він щойно купив мене на базарі. Всі обговорювали мене, як його найновішу перемогу.