Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Таке трапляється майже з усіма. Почуваєшся винним, бо ти — здоровий.

— Я почуваюся винним, бо інша людина — хвора. — Равік став як укопаний. — Невже і ви вже трохи з глузду з’їхали?

— Хіба цього хтось уникнув?

Він усміхнувся:

— Усе залежить від вашої стриманості. Люди, яким вдається найкраще приховувати емоції, завжди у найбільшій небезпеці. А хто все відразу вихлюпує назовні, не має чого боятися.

— Я це собі запам’ятаю, — сказав я. — Що з Бетті?

— Ми мусимо її прооперувати. Зараз неможливо сказати щось напевно.

— Ви вже склали всі іспити?

— Так.

— Ви оперуватимете Бетті?

— Так.

— До побачення, Равіку.

— Мене тепер звати Фрезенбурґ. Це моє справжнє прізвище.

— А я досі Росс. І це не моє справжнє прізвище.

Він розсміявся і швидко пішов.

— Ти стільки озираєшся, ніби я десь сховала мертве дитя, — сказала Наташа.

— Давня звичка. Її не так легко позбутися.

— Тобі часто доводилося переховуватися?

Я здивовано глянув на неї. Дурне питання — це, якби вона запитала, чи мені часто випадало дихати. Тоді я зрозумів, що вона нічого не знає про моє попереднє життя, і, хоч як це дивно, у моїх грудях розлилося тепле відчуття радості. «Дякувати Богу, — подумав я, — що вона нічого не знає».

Наташа стояла перед широким вікном у кімнаті з низькою стелею — темний силует у яскравому світлі, — і мені не треба було їй нічого пояснювати чи почуватися втікачем. Я обійняв її і поцілував.

— Від сонячного проміння в тебе такі теплі плечі, —промовив я.

— Я переїхала сюди тільки вчора. Холодильник повний. Ми можемо цілий день не виходити надвір. Сьогодні ж неділя, якщо ти раптом забув.

— Не забув. А в холодильнику є щось випити?

— Дві пляшки горілки. І дві пляшки нежирного молока.

— Ти вмієш готувати?

— Так собі. Але я вмію смажити стейки на грилі і відкривати бляшанки. Крім того, в нас багато фруктів, салат і радіо. Ми тепер можемо почати справжнє обивательське життя.

Вона розсміялася. Я тримав її в обіймах, але не сміявся. Її слова вдарили мене, наче дюжина м’яких стріл із гумовими наконечника-

ми, що діти використовують їх для духових пістолетів. Вони не завдають болю, але все ж таки їх відчуваєш.

— Ти б не хотів такого життя, правда? — запитала Наташа. — Занадто міщанське для тебе?

— Я вважаю таке життя найбільшою пригодою нашого часу, — відповів я і вдихнув кедровий запах її волосся. — Кожен бухгалтер переживає тепер стільки ж пригод, скільки колись король Артур. Я б міг тижнями слухати радіо, пити пиво і насолоджуватися міщанським життям, наче пурпуровою мантією на своїх плечах.

— Ти вже колись дивився телевізор?

— Зовсім трохи.

— Я так і думала. Він би швидко тобі остогиднув. А від пурпурової мантії невдовзі засвербіли би плечі.

— Зараз мені все байдуже. Ти знаєш, що сьогодні — перший день, коли нам не потрібно вештатися по кнайпах чи сидіти в готелі?

Вона кивнула.

— Я вже тобі це казала. Але ти вважав, що до цього якось причетний Фрейзер.

— Я і досі так вважаю. Але мені байдуже.

— Ти. розумнішаєш на очах. Заспокойся! У тебе нема жодних підстав сумніватися у мені.

Я роззирнувся. То була маленька квартира на п’ятнадцятому поверсі — з вітальнею, спальнею, кухнею та ванною. Недостатньо елегантна для Фрейзера. З великих вікон вітальні та спальні відкривався прекрасний краєвид на Нью-Йорк: від П’ятдесят сьомої вулиці видно було Волл-стрит — поміж хмарочосів і понад багатьма рядами низьких будиночків.

— Тобі тут подобається? — запитала Наташа.

— Саме так і потрібно жити у Нью-Йорку. Багато світла, простору і цей краєвид. Твоя правда, будь-хто вважав би нас божевільними, якби ми сьогодні кудись пішли!

— Купи нам недільних газет! Кіоск тут зовсім поруч, на розі. Тоді ми справді матимемо все необхідне. А я тим часом приготую нам каву.

Я пішов до ліфта.

Купив недільні випуски «Нью-ЙоркТаймс» та «ГеральдТриб’юн», кожен по кілька сотень сторінок. Міркував, чи в часи Гете люди були щасливіші, коли газети читали тільки багаті та освічені? І дійшов висновку, що те, чого не знаєш, не може зробити нещасним, — дуже скромний результат.

Я глянув у ясне небо, в якому кружляв літак, і спробував струсити свої думки, наче блохи. Трохи пройшовся по Другій авеню. Ліворуч був баварський м’ясний магазин, поруч — крамниця з делікатесами трьох братів Штерн.

Тоді знову звернув на П’ятдесят сьому вулицю і піднявся на п’ятнадцятий поверх у ліфті з гомосексуалістом — він назвався Яспером: рудоволосий, в картатій спортивній куртці і з білим пуделем на ім’я Рене. Яспер запросив мене на сніданок. Я втік від нього і вже з набагато ліпшим настроєм подзвонив у двері.