Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я теж.

— Справді? По тобі й не скажеш.

— По тобі теж.

— Використаймо це життя на повну!

— Ми вже це робимо.

— Більше! — Вона притиснулася до мене так міцно, що я відчув її з ніг до голови.

її сукня перетворилася на купальний костюм. Волосся пасмами звисало вниз, а обличчя геть зблідло.

— Через кілька днів у мене буде інша квартира, — пробурмотіла вона. — Тоді ти зможеш приходити до мене і нам більше не доведеться сидіти в готелях та в кнайпах. — Вона розсміялася: — Там навіть е кондиціонер.

— Ти переїжджаєш у власну нову квартиру?

— Ні. Це квартира мого друга.

— Фрейзера? — запитав я, і в мене відразу згіркло на душі.

— Ні, не його. — Вона знову розсміялася. — Роберте, я більше не робитиму з тебе утриманця, якщо це не буде необхідною умовою для нашого щастя.

— Я вже й так утриманець, — зауважив я. — Танцюю у свинцевих черевиках на канаті моральності й часто падаю додолу. Бути пристойним емігрантом — дуже важкий фах.

— Тоді стань непристойним емігрантом, — промовила^вона і перша ступила на вулицю.

Похолоднішало, де-не-де між хмарами з’явилися зірки. Асфальт виблискував у світлі автомобільних фар, здавалося, що машини їдуть по чорному льоду.

— Вигляду тебе просто-таки казковий, — сказав я Наташі. — У мене таке враження, наче я перенісся у далеке майбутнє і гуляю там із марсіянкою по пляжу. Чому модельєри досі не вигадали суконь, які б так клеїлися до тіла, як твоя?

— Вони вже їх вигадали, — відповіла вона. — Тільки ти їх іще не бачив. Почекай, поки не потрапиш на бал у кафе «Сосаїті».

— Я вже там. — Я легенько потягнув Наташу в темний під’їзд будинку. Від неї пахло дощем, вином і часником.

Коли ми дійшли до її будинку, дощ уже геть припинився. Увесь зворотній шлях я пройшов пішки. Біля мене весь час пригальмовували таксі й пропонували підвезти. А лише годину тому поблизу не було жодного таксиста. Я ковтав свіже повітря, наче вино, і.думав про сьогоднішній день. Я відчував, що десь причаїлася небезпека, — вона не загрожувала мені, а сиділа десь глибоко всередині. Здавалося, я несвідомо переступив якусь таємничу межу й опинився на чужій території, підвладній неконтрольованим силам. Ще не було підстав тривожитися, але я знову опинився в заплутаному світі — з іншими цінностями, що раніше не мали для мене жодного значення. Багато речей, які ще недавно були мені геть байдужі, раптом набули ваги. Я завжди був аутсайдером, а тепер залишився ним тільки частково.

«Що зі мною сталося? — думав я. — Я ж навіть не закоханий!» Але язнав, аутсайдер теж може закохатися, і навіть не в зовсім вдало обраний об’єкт; закохатися лише тому, що кохання потрібне йому, як повітря, і байдуже, кого саме кохати. І я збагнув, що небезпека саме в цьому і полягала — я міг утратити пильність і потрапити в полон.

— У Бетті завтра операція, — сказав мені Кан по телефону. — Вона дуже боїться. Може б, ви зайшли до неї?

— Неодмінно. Що з нею?

— Ще точно не відомо. Ґрефенгайм і Равік її обстежили. Але тільки хірургічне втручання покаже — пухлина доброякісна чи ні.

— О Господи! — видихнув я.

— Равік пильнуватиме. Він працює асистентом у лікарні «Маунт-Синай».

•чг

— Він сам її оперуватиме?

— Він буде в операційній. Я не впевнений, що йому вже дозволили самостійно оперувати. Коли ви прийдете до неї?

— О шостій, коли закінчу роботу. Як там справа з Гіршем?

— Я був у нього. Все добре. Гроші вже у Ґрефенгайма. Вручити йому їх було важче, ніж отримати від Гірша. З порядними людьми деколи набагато більше клопотів, ніж зі шахраями, — з такими, як Гірш, принаймні відразу знаєш, як поводитися.

— Ви до Бетті теж прийдете?

— Я щойно в неї був. А перед тим годину боровся з Ґрефенгай-мом. Думаю, він навіть повернув би гроші Гіршу, якби я не пригрозив, що тоді пошлю їх до Берліна у нацистську організацію «Сила через радість». Він не хотів брати власних грошей із рук негідника. І це при тому, що сам уже майже голодує. Сходіть до Бетті. Я не можу ще раз до неї піти. Вона боїться. Якщо прийду вдруге, засумнівається ще більше. І ще дужче злякається. Підіть і поспілкуйтеся з нею німецькою. Вона каже, що хвора людина не мусить ще й англійською говорити.

Я пішов до Бетті. Надворі було тепло й хмарно, небо переливалося світло-попелястими барвами. Вона лежала в ліжку в китайському яскраво-червоному халаті. Бруклінські виробники, напевно, думали, що його носитимуть справжні мандарини.

— Ви прийшли саме вчасно. Ласкаво прошу на мою прощальну трапезу, вигукнула Бетті. — Завтра я йду на гільйотину.