Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Здавалося, що Гірш знову ремиґає.

— Я-не маю вдома готівки, — сказав він урешті-решт.

— Випишіть чек.

Раптом Гірш відпустив собаку.

— Геть, Гарро!

Він відчинив двері, собака вибіг, і Гірш знову їх зачинив.

— Нарешті, — прокоментував Кан.

— Я не випишу вам чек, — оголосив Гірш. — Ви ж розумієте — чому?

Я зацікавлено глянув на нього. Не думав, що він так швидко здасться. Можливо, Кан мав рацію — невідомий страх змішався зі справжнім почуттям провини і позбавив Гірша впевненості. Він мав вигляд людини, яка швидко думає і так само швидко діє, — якщо це, звісно, не був хитрий трюк.

— Завтра я знову прийду до вас, — мовив Кан.

— А документи?

— Знишу їх завтра на ваших очах.

— Я дам вам гроші тільки в обмін на документи.

Кан похитав головою:

— Щоб ви взнали, хто готовий проти вас свідчити? Виключено!

— А хто підтвердить, що ви знищили справжні документи?

— Я, — відповів Кан. — Вам має цього вистачити.

Гірш знову беззвучно зажував.

— Добре, — мовив стиха. — Завтра о цій же порі.

Кан підвівся з позолоченого стільця.

Гірш кивнув. Аж раптом він увесь покрився потом.

— Мій син — хворий, — прошепотів він. — Мій єдиний син! А ви — посоромилися б! — сказав він раптово. — Я в розпачі — а ви!..

— Сподіваюся, ваш син скоро одужає, — спокійно відповів Кан. — :Доктор Ґрефенгайм точно порадить вам найкращого тутешнього лікар.

Гірш не відповів нічого. У нього на обличчі відбилося дивне поєднання ненависті та болю, ненависть палахкотіла і в його очах. Мені здалося, він навіть більше згорбився, але я часто бачив, що жаль за втраченими грішми часто буває схожа на справжні страждання. Причиною його швидкої капітуляції могло бути й інше: він бачив таємничий зв’язок між синовими стражданнями та підлістю щодо доктора

Ґрефенгайма, і ця безпорадність підживлювала його ненависть. Хоч як це дивно, але мені стало його майже шкода.

— Не впевнений, що його син справді хворий.

— Думаю, це правда. Жоден еврей не брехатиме про хворобу власної дитини.

Кан усміхнено глянув на мене.

— Я не впевнений, що він узагалі має сина, — пояснив тоді.

Ми вийшли на вулицю, у вологу, мов у пральні, задуху.

— Як думаєте, завтра з Гіршем будуть проблеми? — запитав я.

— Ні, він боїться, що не отримає громадянства.

— А нащо ви взяли з собою мене? Я швидше заважав, ніж допомагав. І вам теж, адже у присутності свідка Гірш мусив поводитися обережніше. Без мене ви швидше б упоралися.

Кан розсміявся.

— Можливо. Зате мені дуже допомогла-ваша зовнішність.

— Чому?

— Ви схожі на справжнього бога грози. Розумієте, про що я? У вас поєднано всі риси арійської раси — саме так її уявляють каліки та темноволосі члени німецького уряду! Єврей завжди порозуміється з іншим євреєм і ніколи не сприйматиме його всерйоз. Але якщо поруч такий чистокровний арієць, то це зовсім інша річ. Припускаю, Гірша налякали саме ви, до того ж добряче.

Пригадав, як недавно, проти моєї волі, мені довелося захищати Німеччину від Фрейзера, а тепер мене використали, щоб залякати єврея. Аж дивно, в яких ситуаціях може опинитися людина. Я знав, що маю не надто розвинене почуття гумору, але за цих обставин мені взагалі було не до сміху. Почувався, наче на мене вилили ціле відро з помиями.

Кан нічого не зауважив. Пружним кроком він ішов крізь застиглу полудневу спеку, наче мисливеці? який вистежив дичину.

— Нарешті хоч якась віддушина в цій безмежній нудьзі, — мовив він. — Було вже просто нестерпно! Я не звик жити у безпеці. Мабуть, у цьому сенсі я вже навікй зіпсований.

— А чому ви не йдете на війну добровольцем? — запитав я сухо.

— Я намагався. Але ж ви знаєте: нас не беруть. Ми — «ворожі іноземці». Зазирніть у своє посвідчення!

— У мене його немає. Я ще на нижчому рівні. Але ж ви — це зовсім інша річ. У Вашингтоні точно знають про ваші вчинки у Франції.

— Так, знають, тому довіряють іще менше, ніж решті. Вони бояться подвійної гри. Хто міг діяти так зухвало, той має особливі контакти — так думають у тих кабінетах. Не здивуюся, якщо мене ще й кинуть колись за ґрати. Ми живемо у світі кривих дзеркал, у яких наші глумливо-іронічні відображення клеять дурня. — Кан розсміявся. — На жаль, іронія — прерогатива письменників, а не таких людей, як я.

— У вас справді є підписи емігрантів проти Гірша?

— Ні. Звісно ж, ні. Тому я вимагав у нього тільки тисячу доларів, а не всю суму. Так Гірш думатиме, що вийшов іще досить сухим із води.