Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Знову глянув на Наташу. Я кохав її дуже сильно, але в моїх почуттях не було сентиментальності. Поки все так і залишатиметься — я у відносній безпеці. Я міг порвати з нею стосунки і не поранитися. Я дивився на її красиві плечі, фантастично гарні руки і безшумно ворушив пальцями, шепочучи заклинання: «Залишайся зі мною, о ти, прекрасна жінко з іншої, чужої планети! Не покидай мене, перш ніж я сам тебе не покину! Будь благословенна, о ти, частинка дикого спокою!»

— Що ти робиш? — запитала Наташа.

Я опустив руки.

— Хіба ти мене бачиш? — здивувався я. — Ти ж лежиш на животі!

Вона показала рукою на маленьке дзеркальце, яке стояло біля радіо на нічному столику:

— Намагаєшся мене зачаклувати? Чи тобі вже обридло жити біля домашнього вогнища?

— Ні те, ні те. І мине покинемо цієї фортеці, з якої вже майже зникла бордельна магія, але такий близький гомосексуалізм! Щонайраніше після обіду ми пройдемося П’ятою авеню, як усі порядні американці, які прибули в країну на «Мейфлауер». Але потім відразу повернемося сюди — до радіо, стейка на електричному грилі та любощів.

Але після обіду ми не вийшли на вулицю навіть. Натомість відчинили на годину вікна і впустили гаряче повітря, а потім знову ввімкнули кондиціонер на повну потужність, щоб не пітніти, кохаючись. Наприкінці дня у мене було відчуття, наче ми прожили майже цілий рік у вакуумі, у стані невагомого спокою.

— Я влаштовую невеличкий прийом, — оголосив Сильвере. — Вас теж запрошую.

— Дякую, — сказав я без ентузіазму. — Але, на жаль, змушений відмовитися. У мене немає смокінга.

— Він і не потрібен. Це літня вечірка. Кожен може приходити, в чому захоче.

У мене не було виходу.

— Добре, — погодився я.

— Чи не могли б ви привести ще й місіс Вімпер?

— Ви її вже запросили?

— Ще ні. Вона ж ваша знайома!

Я глянув на цього крутія.

— Не думаю, що це так просто буде зробити. Крім того, ви казали, що знаєте її значно довше за мене.

— Тоді я сказав це просто так. Прийдуть дуже цікаві люди.

Я чудово собі уявляв цих цікавих людей. Для тієї частини людства, яка живе з торгівлі, прикладна психологія здається дуже примітивною. Цікавий той, на кому ти заробляєш гроші, решта людства поділяється на симпатичних і байдужих людей. І, звісно ж, той, на кому втрачаєш гроші, — звичайний мерзотник. Сильвере фанатично дотримувався цих правил, а деколи заходив навіть далі.

'Рокфеллерів, Фордів та Меллонів на прийомі не було, хоч Сильвере стільки про них розповідав, що я вже давно мав би повірити, що вони його найкращі друзі, які просто не зможуть не завітати. Але прийшли інші мільйонери — можливо, навіть мільйонери у першому поколінні, а не в другому чи третьому. Вони були галасливі й добродушні, балансували між абсолютною впевненістю у світі грошей та цілковитою безпорадністю в світі живопису. Всі вони вважали себе колекціонерами, а не простими смертними, які випадково придбали кілька картин, щоб прикрасити стіни будинку. То був найбільший трюк Сильверса: він перетворював їх на колекціонерів, дбав, щоб час від часу якийсь музей брав одну з їхніх картин на виставку і вносив її у каталог із позначкою «З приватної колекції містера та місіс X». Таким чином його клієнти долали ще один щабель драбини, яка вела в такий жаданий вищий світ.

Раптом я побачив місіс Вімпер. Вона кивком покликала мене.

— Що ми забули тут, серед цих акул? — простогнала вона. — Нащо ви мене запросили? Жахливі люди! Може, втечемо звідси?

— Куди?

— Та куди завгодно! В «Ель Марокко». Або до мене додому.

— Залюбки, — відповів я. — Але я не можу звідси піти. Я зараз тут як на службі.

— На службі? А як щодо мене? Переді мною ж ви не маєте жодних зобов’язань? Ви мусите мене звідси забрати, бо саме через вас мене запросили.

Її аргументація здалась мені досить цікавою.

— Ви часом не росіянка?

— Ні. Чому запитуєте?

— Бо саме росіянкам якнайкраще вдається з неправильних припущень та неправильних висновків вибудовувати стрункі логічні конструкції і висловлювати претензії. Дуже привабливо, дуже жіночно й дуже дражливо.

Місіс Вімпер розсміялася:

— І багато ви знаєте таких росіянок?

— Кількох. Щоправда, це емігрантки. Я зауважив, що в них просто талант без причини у всьому обвинувачувати чоловіків. Вони вважають, що таким чином вони підтримують вогонь кохання.

— Скільки всього ви знаєте! — мовила місіс Вімпер, кинувши на мене довгий, допитливий погляд. — То коли ми підемо? У мене нема жодного бажання і далі слухати фальшиві проповіді цієї Червоної Шапочки.