Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Сильвере махнув рукою.

— Що продано, те проданої Я тільки хочу вас привітати. Ви дуже вигідно вклали гроші.

Сильвере трохи подобрішав і замовив каву з коньяком.

— Знаєте що? Хочу вам дещо запропонувати, — сказав він. — Якщо ви згідні, я викуплю у Вас обидва полотна з двадцятивідсотко-вою надбавкою. Негайно.

Він навіть засунув руку в кишеню піджака, наче збирався витягти з неї чек..

Я зацікавлено чекав, як Гольт відреагує на цей шахрайський трюк. Він відреагував правильно. Сказав, що купив картини тільки тому, що вони йому сподобалися і він хоче залишити їх собі. А ще має намір скористатися привілеєвим правом, яке я надав йому вчора вночі на обидві картини Пікассо, і теж хоче їх купити.

Я здивовано глянув на нього: не пригадував, щоб ішлося про переважне право, але в Гольтових очах зауважив жадобу наживи — він теж хотів прокрутити вигідну оборудку, бо швидко втямив* що і до чого.

— Привілеєве право? — перепитав Сильвере. — Ви справді його надали?

Я теж метикував швидко. Про таке ми точно не балакали. Очевидно, Гольт шахраював. Я лише сподівався, що він не пам’ятає ціну, яку ми вчора обговорювали.

— Так, сказав я. — Привілеєве право на купівлю обох картин. До сьогоднішнього вечора.

— За скільки?

— Шість тисяч доларів.

— За одне полотно? — запитав Сильвере.

— За обидва, — швидко відповів Гольт.

— Справді? — різко спитав Сильвере.

Я опустив голову. Названа ціна на дві тисячі доларів перевищувала суму, яку Сильвере встановив за обидві картини.

— Все правильно, — відповів я.

— Містере Росс, ви погубите увесь мій бізнес, — несподівано м’яко мовив Сильвере.

— Ми дуже багато випили, — виправдовувався я. — Я не звик стільки пити.

Гольт розсміявся.

— Одного разу я так напився, що програв у нарди дванадцять тисяч доларів, — розказав він. — То був для мене добрий урок.

Після слів «дванадцять тисяч доларів» Сильверсові очі заблискотіли майже так само, як раніше Гольтові.

— Хай для вас це теж стане уроком, Россе, — сказав він. — Ви — вчений, а не бізнесмен. Ваша царина — музеї!

Я здригнувся.

— Можливо, — відповів, глянувши у вікно.

Уже вечоріло, і в синіх далеких сутінках метушилися білі постаті останніх гравців у теніс. У басейні ніхто не плавав, зате за маленькими круглими столиками сиділо багато людей, попиваючи холодні напої, а з бару долинала приглушена музика. І раптом у мені прокинулася просто-таки руйнівна туга — за Наташею, за моїм дитинством, за давно забутими юнацькими мріями і за моїм втраченим життям, — аж здалося, що я більше не витримаю. У відчаї я збагнув, що ніколи більше не звільнюся від минулого і що мені доведеться й далі руйнувати похмурі залишки власного життя за похмурими законами безглуздості. Відчував, що порятунку не має, і все, на що я можу сподіватися, — ця оаза мертвого штилю, що розкинулася перед моїм зором, мить спокою у світі, який, немов котився у прірву. Я хотів, хай навіть і з болем у серці, але насолодитися цією оазою, відчути її усіма органами чуття, вона була мені маленьким подарунком, оскільки за законами жорстокої іронії вона перестане для мене існувати, коли світ зітхне з полегшенням і готуватиметься святкувати перемогу миру та спокою. Тоді й почнеться мій власний самотній похід на моїх ворогів, який доведе мене до загибелі, але від якого я не можу відмовитися.

— Отже, ми домовилися, містере Гольте, — сказав Сильвере, недбало засунувши у кишеню другий чек. — Дозвольте ще раз вас привітати! Ви заклали добрий початок для вишуканої колекції картин. Чотири картини двох великих художників! Принагідно покажу вам іще кілька пастелей Пікассо. Але зараз не маю часу. Мене запросили на вечерю. Вже поширилася інформація про мій приїзд. А якщо нам не вдасться зустрітися тут, відкладемо нашу зустріч до Нью-Йорка.

Я подумки аплодував йому. Я знав, Сильверса ніхто нікуди не запрошував. Але я також знав і хід думок Гольта: він очікував, що Сильвере зараз спробує нав’язати йому ще дорожчу картину. Проте Сильвере розгадав Гольтові припущення, а тому використав інший трюк. І це знову ж таки переконало Гольта, що він уклав вигідну угоду. За Сильверсовим висловом, він тепер «дозрів».

— Не падайте духом, Роберте, — утішав мене Джо. — Я заберу картини завтра ввечері.

— Добре, Джо.

Через тиждень до мене прийшов Танненбаум.

— Роберте, ми перевірили. консультанта, якого запросили працювати в нашому фільмі. На нього покладатися не можна. Він щось знає, але Гольт йому більше не довіряє. Тепер він не довіряє і сценаристу, бо той ніколи не був у Німеччині. Якщо коротко, ми добряче вляпалися. І все — через вас! — озлоблено нарікав Танненбаум. — Саме ви заварили цю кашу! Ви зі своїм зауваженням про кашкет того шарфюрера. Без вас Гольт ніколи нічого б не запідозрив!