Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Юліус повільно переступив поріг.

— Про матір я вже подумав, — мовив він. — А тобі не вдасться збити мене з пантелику. Фашист єврейський!

— Юліусе, не кажи такого! Хіба ж я не хотів для тебе тільки добра? Дбав про тебе, як тільки здатен піклуватися старший брат, доглядав, коли ти хворів, ти…

— Ми ж близнюки, — звернувся Юліус до мене. — Як я вам уже розповідав, мій брат лише на три години за мене старший.

— Деколи три години означають більше, ніж усе життя. Ти був завжди відірваний від світу, мрійник, я вічно мусив піклуватися про тебе. Юліусе, ти ж знаєш, я хочу тобі тільки добра, а ти ставишся до мене, як до заклятого ворога.

— Бо я хочу одружитися.

— Бо ти хочеш одружитися невідь із ким! Ви тільки гляньте на нього, містере Росс! Мене аж жалість бере: стоїть тут, як гой, який іде на іподром. Юліусе, Юліусе, отямся! Схаменися! Він хоче зробити їй пропозицію, як справжній комерційний радник. Тобі підлили любовного трунку, згадай про Тристана та Ізольду, про їхню нещасливу долю! Ти вже навіть рідного брата називаєш фашистом, а я ж просто хочу вберегти тебе від помилкового кроку! Юліусе, та знайди собі порядну єврейку!

— Мені не потрібна порядна єврейка. Мені потрібна жінка, яку я кохаю!

— Маєш тобі, кохання, з вечора і до рання. Та ти тільки поглянь на себе! До шлюбу він хоче! Ви тільки подивіться на нього, містере Росс!

— Тут я не можу нічого сказати, — відповів я. — Я теж у новому костюмі. У костюмі для авантюристів, пригадуєте?

— Та я ж просто пожартував!

Незабаром розмова ввійшла в спокійне русло. Юліус відмовився від своїх слів про єврейського фашиста, потім назвав брата сіоністом і врешті зупинився на «сімейному фанатику». У розпалі дискусії Льо-ві-старший зробив тактичну помилку. Він сказав, що мені теж зовсім не обов’язково одружуватися з єврейкою.

— А чом би й ні? — відповів я. — У шістнадцять років мій батько порадив мені одружитися саме з єврейкою. Інакше, вважав він, з мене людей не буде.

— От бачиш! — вигукнув Юліус.

Знову спалахнула суперечка. Але завдяки своїй наполегливості Льо-ві-старший переміг лірика і мрійника Юліуса. Я іншого й не очікував. Якби Юліус твердо вирішив одружитися, він би не прийшов у парадному костюмі на Третю авеню, а відразу помарширував би в будинок своєї богині — зі скуйовдженим і, на думку Льові-старшого, висвітленим пергідролем волоссям. Переконати його було не так уже й складно.

— Ти нічого не втрачаєш, — заклинав його Льові. — Ти просто все іще раз обміркуєш.

— А якщо вона знайде собі іншого?

— Та не знайде, Юліусе. Не дурно ти вже тридцять років крутишся в цьому бізнесі? Хіба ми не казали тисячу разів нашим клієнтам, що предмет, який їм сподобався, цікавить іще когось, — і щоразу це був лише вдалий трюк? Облиш, Юліусе, йди сюди і зніми свій дурнуватий піджак!

— Не зніму! — несподівано різко відрубав Юліус. — Я вже вбрав його і саме так іду розважатися.

Льові-старший злякався нових проблем.

— Добре, ходімо розважатися, — погодився квапливо. — Куди підемо? У кіно? Там саме показують фільм із Полетт Ґоддар.

— У кіно? — Юліус ображено глянув на свій піджак кольору маренго. — У кіно його ніхто не побачить, там темно.

— Добре, Юліусе. Тоді в ресторан. У дуже хороший, першокласний ресторан! Замовимо смачний гарнір і січену курячу печінку, а на десерт — пломбір із персиками. Куди підемо?

— У «Воазан», — рішуче мовив Юліус.

Льові-старший аж язика прикусив, але таки погодився.

— Добре, нехай буде «Воазан». — Він обернувся до мене. — Містере Росс, ходімо з нами. Ви вже й так святково вбрані. Що у вас у пакеті?

— Мій старий костюм.

— Залиште його тут. Потім заберете.

До готелю я повернувся близько десятої.

— Тобі прислали пакет, — сказав Меліков. — Здається, там пляшка.

Я розпакував його.

— О Господи! — вигукнув Меліков. — Справжня російська горілка!

Я оглянув весь пакет. Ніде жодного слова. Тільки пляшка.

— Бачиш, що вона вже надпита? — запитав Меліков. — То не я. Таку прислали.

— Знаю, — відповів я. — Хтось випив дві подвійні чарки. То як, почаркуємося і ми? Що за день сьогодні!

Я зайшов по Кана. Нас запросили в гості до Фризлендерів.

— Це приблизно те ж, що й бар-міцва у євреїв чи конфірмація у протестантів, — пояснив Кан. — Позавчора Фризлендери отримали американське громадянство.

— Так швидко? Хіба не п’ять років треба чекати?

— Вони й чекали п’ять років. Належать до «розумної» хвилі тих, хто емігрував до Америки ще до війни.