Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Ми зайшли у простору, яскраво освітлену вітальню. Відразу впадало в око, що в Америці Фризлендер часу не гаяв. Усе навколо свідчило про статки. У їдальні було накрито розкішний «шведський стіл», що вгинався відусякої-всячини, зокрема різноманітних тістечок, між якими височіли два круглі глазуровані торти з написом «Фризлендер» на одному і «Варвік» на другому. На «Фризлендері» була шоколадна облямівка, що її, увімкнувши фантазію, можна було б сприймати за траурну. А на «Варвіку» красувався віночок із рожевих марципанових трояндочок.

— Ідея моєї кухарки, — гордо промовив Фризлендер. — Подобається?

Його червоне широке обличчя аж сяяло з утіхи.

— Сьогодні ми розріжемо і з’їмо торт «Фризлендер», — пояснив він. — До іншого — не торкнемося. Це своєрідна символіка.

— А чому ви обрали саме це ім’я? — запитав Кан. — Хіба це не відомий англійський рід?

Фризлендер кивнув:

— Саме тому! Якщо вже змінювати ім’я, то на щось пристойне. Містере Кан, що б ви хотіли випити?

Кан здивовано глянув на нього:

— Шампанського, звісно! «Дом Периньйон». До вашого імені пасує саме такий напій!

Фризлендер на мить збентежився.

— На жаль, містере Кан, у нас такого немає. Зате є чудове американське шампанське.

— Американське? В такому разі налийте мені ліпше склянку бордо.

— Каліфорнійського. У нас чудове бордо з Каліфорнії.

— Містере Фризлендер, — терпляче пояснив Кан. — Хоч Бордо зараз і під німецькою окупацією, але ж не в Каліфорнії. Не варто поширювати ваші нові національні почуття аж так далеко.

— Не в тому річ. — Фризлендер випнув груди. Крізь смокінг зблиснули сапфірові гудзики на сорочці. — Сьогодні ми не хочемо згадувати минуле. Ми могли купити і голландський джин, і німецьке вино. Але відмовилися від них — і в Голландії, і в Німеччині ми пережили занадто багато. У Франції теж, тому ми не замовляли і французьких вин. Крім того, не сказав би, що вони кращі. Це все реклама! А от змішане чилійське вино — справді розкішне!

— Виливаєте помсту на напоях?

— Кому що. Леді та джентльмени, прошу до столу.

Ми пішли за ним.

— Як бачите, бувають і багаті емігранти, — сказав Кан, — щоправда, їх зовсім мало. Навіть Фризлендер втратив у Німеччині все, що мав. Решта емігрантів «розумної» хвилі відразу взялися до роботи і вже багато чого досягли. Але більшість — «нерішучі». Вони тупцюють на місці, не знаючи, хочеться їм повертатися чи ні. Крім того, є ще й ті, хто мусить повертатися, бо так і не знайшли роботи, — зимувальники.

— А до якої хвилі ви зараховуєте мене? — спитав я, надкушуючи курячу ніжку у винному желе.

— До пізньої. До тих, хто перетинається з першою хвилею емігрантів, яка вже повертається назад. Тут готують просто чудово, правда?

— То все це приготовано тут, удома?

— Усе. Фризлендерові пощастило, що в Європі кухаркою у нього була угорка. Жінка його не зрадила, і за кілька років через Швейцарію поїхала за ним до Франції — з прикрасами фрау Фризлендер у шлунку: декількома розкішними неоправленими камінцями. Перед самим кордоном Розі проковтнула їх разом зі здобною булкою. Щоправда, це було зайве, адже вона угорка, тому ніхто її не перевіряв. Тепер вона знову в них куховарить. Справжній скарб!

Я озирнувся. Біля «шведського столу» стояло багато людей.

— Усі вони — емігранти? — спитав я.

— Ні, не всі. Фрау Фризлендер любить американців. Ви ж чуєте, вся сім’я розмовляє винятково англійською. Хоч і з німецьким акцентом, але англійською.

— Мудро. Як же інакше їм вивчити мову?

Кан засміявся. На його тарілці лежав великий шматок смаженої свинини.

— Я — вільнодумець, — пояснив він, перехопивши мій погляд, — а червона капуста — це одна з моїх…

— Знаю, — перебив я. — Одна з ваших численних слабкостей.

— їх не буває забагато. Надто якщо життя супроводжують суцільні небезпеки. Тоді не думаєш про самогубство.

— А у вас колись виникали такі думки?

— Так. Було якось. Мене врятував запах смаженої печінки з цибулею. Я був у розпачі. Ви знаєте, життя минає у різних пластах і кожен має власну цезуру. Здебільшого ці цезури не збігаються, і тоді один пласт підтримує інший — той, де життя тимчасово згасло. Але якщо збігаються всі цезури на всіх пластах, на людину чекає найбільша небезпека. Це час для самогубств без видимих причин. Тоді мене врятував запах смаженої печінки з цибулею. Я вирішив перед смертю поїсти. Довелося трохи почекати, я випив бокал пива, почав з кимось спілкуватися. Слово за слова, і я знову ожив. Вірите мені? Це не анекдот. Розповім вам історію, яка завжди спадає мені на думку, коли чую жалюгідне англійське квакання наших емігрантів. Це зворушлива історія про одну стару емігрантку — бідну, хвору і безпорадну. Вона хотіла вкоротити собі віку і вже майже ввімкнула газ на плиті, аж раптом пригадала, як важко їй було вчити англійську і що за останній місяць вона врешті відчула, що почала краще її розуміти. Раптом їй стало шкода ось так просто здатися. Її мізерні знання англійської було єдиним, що вона мала, та вона вчепилася за них і вижила. Я часто думаю про неї, коли чую, як початківці вимовляють англійські слова — старанно ^моторошно. Таке мовлення зворушує мене. Навіть Фриз-лендерове. Проте комізм не рятує від трагізму, а трагізм від комізму. Погляньте на ту прекрасну дівчину, яка їсть яблучний пиріг із вершками. Чи ж вона не вродлива?