Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Я подивився.

— Вона не просто вродлива, — сказав я захоплено. — Вона трагічно вродлива.

Я ще раз глянув на дівчину.

— Божественна. Якби вона так апетитно не поглинала той пиріг, то була б однією з рідкісних жінок, перед якими, не замислюючись, падаєш на коліна. Яке прекрасне обличчя! Може, в неї горб? Або слонова хвороба? З цією богинею мусить бути щось не так, якщо вона заблукала до Фризлендерів.

— Заждіть, ось нехай вона підведеться, — захоплено прошепотів Кан. — Вона — суцільна досконалість. Щиколотки, як у газелі. Коліна, мов у Діани. Струнка. Налиті пружні груди. Ідеальна шкіра. Бездоганні ніжки. Жодного натяку на мозолі.

Я метнув на нього погляд.

— Ви мені не вірите? — запитав він. — Я це точно знаю. Крім того, її звати Кармен. Це — Ґрета Гарбо і Долорес дель Ріо в одній особі!

— І?.. — нетерпляче озвався я.

Кан потягнувся.

— Вона — дурна, — пояснив він. — Не просто дурна, а дурна, мов чіп. Те, що вона витворяє зараз із яблучним пирогом, — для неї вже непомірне розумове напруження. Її це вже виснажило. Після цього їй слід було б добре відпочити. Бодай трохи подрімати.

— Шкода, — мовив я невпевнено.

— Але ж вона чудова!

— Як можна захоплюватися такою нечуваною дурістю?

— Бо вона несподівана.

— Статуї — ще дурніші.

— Статуї німі. А ця — балакуча.

— І про що ж вона балакає?

— Про найнесосвітенніші дурниці, які лишень можна собі уявити. До простої міщанки чи звичайної домогосподарки їй дуже далеко. Вона — просто ідеально, тваринно дурна. Час від часу я бачив її у Франції. Її дурість така легендарна, що навіть захищає її, як чарівний плащ. Але одного разу вона опинилася в небезпеці. їй треба було негайно втікати. Я хотів узяти її з собою. Вона відмовилася. Бо спершу вирішила покупатися й одягнутися. Потім вона мала спакувати одяг, бо їхати без нього теж не хотіла. А гестапівці були вже ледь не на порозі. Я б не здивувався, якби вона ще й вирішила піти до перукаря. На щастя, там не було жодного. Насамкінець їй захотілося поснідати. Я мало не запустив тими булочками в її прекрасні вушка. Вона снідала, а мене аж тіпало. Потім вона вирішила спакувати недоїдені булочки і мармелад. Вона так довго шукала чистий папір, що ми вже майже чули, як риплять чоботи гестапівців. Зрештою вона неквапливо сіла до мене в машину. Того ранку я в неї й закохався.

— Відразу?

— Коли загроза вже минула. Але Кармен нічого не помітила. Боюся, вона і для кохання занадто дурна.

— Оце так заява, — зауважив я.

— Деколи мені про неї розповідали. Вона пропливла крізь усі небезпеки, мов прекрасний зачарований вітрильник. Опинялася просто у неймовірних ситуаціях. І хоч би тобі що. Її нечувана безпосередність обеззброювала навіть убивць. Думаю, її навіть жодного разу не зґвалтували. Звісно ж, вона прибула сюди на одному з останніх літаків. Коли в Лісабоні сідала в літак, то спокійно звернулася до натовпу біженців, які аж тремтіли від страху: «Хіба не було б кумедно, якби літак упав у море?» І ніхто її не лінчував. Її досі звуть Кармен. Не Бертою, Рут чи Елізабет — ні, Кармен!

— А що вона тепер робить?

— Маючи щастя священної корови, вона відразу отримала роботу манекенниці у «Сакс» на П'ятій авеню. Вона навіть не шукала цієї роботи, це її б занадто напружило. їй подали все готовеньке.

— А чому вона не знімається в кіно?

— Вона занадто дурна навіть для кіно.

— Це неможливо! Аж така глупота просто немислима!

— Вона не лише дурна, а ще й інертна. Без жодних амбіцій. Без жодних комплексів. Розкішна жінка!

Я взяв шматок торту «Фризлендер». На той час «Варвіка» вже давно віднесли в безпечне місце. «Фризлендер» був просто неймовірний — гіркий шоколад, прикрашений мигдалем, можливо, теж щось символізував. Я міг зрозуміти, чому Кан так захоплювався Кармен. Природа подарувала їй незворушність і зневагу до смерті, що Кан виховував їх у собі роками. Саме це його і вабило.

— Я вас розумію, але скільки можна таке витерпіти?

— Та хоч усе життя! Це була б найбільша пригода з усіх можливих, — замріяно відповів Кан.

— Що?

— Найбільша, — повторив він.

— Така дурість? Чистісінька глупота? А не знудьгуєтеся?

— Ніколи. — Кан теж вирішив скуштувати «Фризлендера». Він відрізав шматок з написом «Фриз». — І чому б йому було не назвати себе просто «"/Тендером»?

— Він хотів почати спочатку все, — відповів я. — Навряд чи його влаштував хвостик старого прізвища. Це цілком зрозуміло.

— А як ви назвете себе, коли отримаєте громадянство?