Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я їх взагалі не розрізняю. Завжди курив те, що траплялося піл руку.

— От щасливець!

Я здивовано глянув на нього:

— Це щось новеньке. Не знав, що такому можна заздрити.

— У вас усе ще попереду — вибір, насолода і втома. Наприкінці залишається тільки втома. Що нижчий рівень, з якого починаєш, то довший шлях до втоми.

— Отже, починати слід із варварства?

— Якщо є така можливість.

Раптом я розізлився. Варварства я бачив уже більш ніж досить. Ця естетична салонна концепція тільки дратувала мене — так можна міркувати в мирний час. А ці напарфумлені балачки я слухати не збирався — навіть за вісім доларів на день. Я показав на стопку фотографій.

— Мабуть, підтвердити автентичність цих картин легше, ніж творів епохи Ренесансу, — сказав я. — Між ними пролягло кілька століть. Деґа і Ренуар дожили до Першої світової війни, а Ренуар навіть пережив її.

— Одначе є вже багато підробних картин обох художників.

— Тобто єдина гарантія — це ретельна експертиза?

Сильверс усміхнувся.

— Або це, або чуття. Треба передивитися сотні картин. Знову і знову. Роками. Дивитися, вивчати, порівнювати. І знову передивлятися.

— Безумовно, — відповів я. — Але як так виходить, що багато директорів музеїв надають помилкові експертизи?

— Дехто робить це навмисно. Але їх швидко викривають. А дехто просто помиляється. Чому? Ось тут і видно різницю між директором музею і торговцем. Директор музею купує вряди-годи — але за гроші музею. А торговець купує часто — і завжди за власні кошти. Відчуваєте різницю? Якщо помиляється торговець, він втрачає власні гроші. А якщо помиляється директор музею, з його зарплати не вираховують жодного цента. Його зацікавленість у картині — академічна, торговця — фінансова. Оскільки торговець ризикує більше, то й око в нього гостріше.

Я роздивлявся цього вишукано вбраного чоловіка. Взуття і костюм він мав англійські, сорочку — з шикарного паризького магазину.

Доглянутий, з запахом французького одеколону. Я дивився на нього, наче крізь скло; чув його, наче він десь далеко. Здавалося, наче він живе в якомусь темному світі, світі горлорізів та грабіжників, але я був упевнений, що це — світ елегантних і в міру небезпечних негідників. Усе, що він казав, було правда, і водночас правдивого там не було нічого. Усе — нереально викривлене. Сильвере здавався спокійним і цілком упевненим у своїх словах, але мене не покидало відчуття, що будь-якої миті він може перетворитися на безжалісного ділка, який завиграшки піде по трупах. Його світ здавався мені примарним. Він складався з мильних бульбашок милозвучних фраз, наближеності до мистецтва, хоча по-справжньому Сильвере знався тільки на цінах, бо щиро щось люблячи, ти цього не продаватимеш, міркував я.

Сильвере глянув на годинник.

— На сьогодні досить. Мені треба до клубу.

Мене це геть не здивувало. Це повністю збігалося з моїм уявленням про його нереальне існування за склом.

— Ми порозуміємося, — мовив він, розгладжуючи напрасовані стрілки на штанах.

Я глянув на його взуття. Увесь його одяг був аж занадто елегантний. Черевики — з гострішими, ніж зазвичай, носаками, проте ледь світлішого кольору. Візерунок на костюмі виділявся занадто різко, краватка — дуже пістрява і виклично шикарна. Він теж глянув на мене.

— А вам не жарко у цьому костюмі?

— Коли жарко, я скидаю піджак.

— Так не годиться. Купіть собі літній костюм. Американський готовий одяг дуже якісний. Навіть мільйонери майже не шиють на замовлення. Купіть щось у «Брукс Бразерс». Якщо хочете купити щось дешевше, йдіть у «Браунінг і Кінґ». За шістдесят доларів можна знайти щось цілком пристойне.

Сильвере витягнув з кишені брюк пачку купюр. Я вже зауважив, що гаманця у нього взагалі не було.

— Нате, — мовив він, простягнувши стодоларову купюру. — Сприймайте це як аванс.

Сто доларів пропікали мою кишеню, наче гарячий камінь. Я ще встигав зайти у «Браунінг і Кінґ». Ішов по П’ятій авеню, вихваляючи Сильверса в мовчазній молитві. Я б охоче залишив гроші собі і ходив би далі в старому костюмі, але це було неможливо. За кілька днів Сильвере почне цікавитися. Після всіх цих лекцій про картини як найкраще капіталовкладення я сьогодні подвоїв свій статок, навіть не купивши Мане.

Я звернув на П’ятдесят четверту вулицю. Неподалік був маленький квітковий магазин, де продавали дуже дешеві орхідеї, можливо, вони були не найсвіжіші, але це не впадало в око. Напередодні Ме-ліков дав мені адресу фірми, в якій працювала Наташа Петровна, — у моїх думках панував цілковитий хаос, і я ніяк не міг визначитися. Я то вважав Наташу дурною шовіністичною вітрогонкою, то себе — неотесаним грубіяном. А тепер здавалося, що втрутився сам Бог, і доказом цьому був стодоларовий папірець у мене в кишені. Я купив дві орхідеї й надіслав їх Наташі. Вони коштували лише п’ять доларів, хоч на вигляд здавалися дорожчими — це теж було цілком доречно.