Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Однбго разу Грефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з’явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефен-гайма перед вибором — або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Грефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона — останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгай-му дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього за-

вітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання обер-штурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт його коханці. Він був одружений, а його дружина не поділяла націонал-соціалістичних ідей, що треба народжувати якнайбільше дітей, навіть якщо в процесі продукування потомства братимуть участь кілька кровних ліній. Вона вважала, що її кровної лінії цілком достатньо. Грефенгайм спершу відмовлявся. Думав, що це — пастка. Він обачно пояснив, що його наступник — теж лікар і оберштурмфюрер може звернутися до нього, крім того, він навіть його родич і завдячує йому — Грефенгайм натякнув на це дуже обережно — велетенським статком. Оберштурмфюрер цілком відкинув цю ідею. «Та падлюка не хоче, — пояснив він. — Я здалека заговорив про це. А ця сволота прочитала мені цілу лекцію про спадкові риси, генофонд нації та іншу маячню. От бачите, яка буває вдячність! А без мене він вашого кабінету не отримав би ніколи!» В очах добре вгодованого оберштурмфюрера Грефенгайм не побачив і тіні іронії. «А ви — інша річ, — пояснив чоловгк. — Усе залишиться між нами. Мій шва-ґер, паскуда така, рано чи пізно все вибовкає. Або шантажуватиме мене все життя». — «Ви б теж змогли його шантажувати: через заборонене хірургічне втручання», — наважився відповісти Грефенгайм. «Я простий солдат, — відповів оберштурмфюрер. — Я на такому не знаюся. А з вами, дорогенький, усе простіше. З вами ми точно домовимося. Бо вам заборонено працювати, а мені заборонено допускати аборт; отож ми обидва нічим не ризикуємо. Вона прийде до вас сьогодні вночі, а вранці піде додому. Домовилися?» — «Ні!» — з-за дверей відповіла пані Грефенгайм.

Вона підслухала всю розмову, хоч страх і роздирав її душу. Наче привид, стояла вона, тримаючись за двері. Грефенгайм скочив на рівні ноги.

«Дайте мені спокій! — сказала жінка. — Я чула все. Ти нічого не робитимеш! Нічого, аж поки не отримаєш дозвіл на виїзд. Це — ціна за роботу. Подбайте про дозвіл», — обернулася вона до оберштурмфюрера.

Той намагався пояснити їй, що це не він вирішує. Але жінка була вперта. Він збирався вже був піти. Але дружина Ґрефенгайма вдалася до погроз — вона донесе на нього керівництву. Хто їй повірить? Одне свідчення проти іншого, її слова проти його. Одначе він кинувся обіцяти їй золоті гори, вона не повелася. Спершу дозвіл на виїзд, тоді — аборт.

Зрештою сталося неможливе. У хащах цього бюрократичного царства жахів деколи траплялися і такі оази. Коханка оберштурмфюрера прийшла приблизно через два тижні, вночі. Коли все було зроблено, нацист пояснив Грефенгайму, що він мав іще й третю причину звернутися саме до нього: єврейському лікареві він довіряв більше, ніж дурневі шваґру. Грефенгайм до останнього чекав на пастку. Оберштурм-фюрер дав йому двісті марок гонорару. Грефенгайм відмовився. Годі оберштурмфюрер насильно запхав йому гроші у кишеню: «Дорогенький, вам вони точно не завадять!» Він справді любив коханку. Грефенгайм до кінця не вірив у своє щастя, тому навіть не попрощався з дружиною. Він сподівався, що таким чином підкупить долю. Міркував так: якщо попрощається, то його завернуть. Але вдалося втекти. І ось він сидів у Філадельфії і шкодував, що не поцілував на прощання дружину. Ці думки не давали йому спокою. Відтоді він нічого про неї не чув. Зрештою, невдовзі почалася війна і щось довідатися стало геть неможливо.

Перед готелем «Ройбен» стояв «ролс-ройс» із водієм за кермом. Авто скидалося на золотий зливок серед купи попелу.