Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Та тут же ніякої політики…

— Тепер усе — політика! Швейцарія гостинно прийняла мене… Ні, ні, не вимагайте від мене чогось подібного! — Оппенгайм дедалі хмурнішав. — Ну, що ви там ще хотіли від мене?

— Я хотів спитати, чи не треба вам чогось з отаких дрібничок. — І Керн дістав з кишені зразки свого товару.

— Що у вас там? Парфуми? Туалетна вода? Ні, ні, не треба! — Оппенгайм відсунув пляшечки вбік. — Мило? Ну що ж, мило завжди може знадобиться. А покажіть-но! Прекрасно. Лишіть один брусок. Хвилиночку… — він сунув руку в кишеню, завагався на мить, потім опустив кілька монет назад, а два франки поклав на стіл. — Ось вам, адже це добра ціна — правда?

— Це навіть забагато. Мило коштує всього лише один франк.

— Ну, та нічого, нехай, — великодушно сказав Оппенгайм. — Тільки ніде не говоріть про це. Бо й так страшенно надокучають різні люди.

— Пане комерційний раднику, — спокійно мовив Керн, — саме тому я хочу з вас лише стільки, скільки коштує мило.

Оппенгайм трохи здивовано вирячився на Керна.

— Ну, як хочете. А втім — це похвальний принцип: нічого не брати як дарунок. Це завжди було і моїм девізом.

До вечора Керн продав ще два бруски мила, один гребінець і три пачечки англійських шпильок. І заробив на всьому три франки. Нарешті, скорше знічев’я, зайшов до невеличкого магазину білизни, що належав якійсь фрау Сарі Грюнберг.

Фрау Грюнберг, трохи розпатлана жінка в пенсне, терпляче вислухала його.

— Адже це не ваш фах, так? — запитала вона.

— Ні, — сказав Керн. — Та, по-моєму, мені й тями для цього бракує.

— А ви хочете попрацювати? Я саме збираюсь провести облік товару. Мені б довелося повозитись днів зо два а то й зо три. Пропоную вам сім франків на день і пристойний харч. Можете прийти завтра о восьмій ранку.

— Охоче, але ж… — зам’явся Керн.

— Знаю, знаю — про це я не скажу нікому й слова. А тепер дайте мені брусочок мила. Три франки — досить з вас?

— Це забагато.

— Ні, це не багато. Навіть замало. Не занепадайте духом.

.— 3 самим тільки духом далеко не заїдеш, — зітхнув Керн, беручи гроші. — Та коли-не-коли випадає щастя. Це вже краще.

— А тепер ви ще можете кілька годин допомогти мені прибрати в магазині. Франк за годину. І це теж, по-вашому, щастя?

— Авжеж, — відповів Керн. — Ніщо не можна вважати занадто малим для щастя. Тоді воно частіше випадає.

— Це ви в мандрах осягнули таку науку? — спитала фрау Грюнберг.

— Ні, не в мандрах, а скоріше в перервах між ними. Тоді я обдумую все і намагаюся здобути з усього науку. Кожного дня можна чогось навчитись. Часом навіть у комерційних радників..

— Може, ви хоч трохи розумієтесь і на білизні? — поцікавилась фрау Г рюнберг.

— Лише на дуже грубій, — відповів Керн. — Недавно я в одному закладі два місяці вчився шити. Щоправда, тільки зовсім прості речі.

— І це за плечима не носити, — відзначила фрау Грюнберг. — Я вмію навіть виривати зуби. Двадцять років тому навчилася в одного дантиста. Хто знає — може, колись і це принесе мені щастя!

Керн попрацював до десятої вечора і, крім доброї вечері, одержав ще п’ять франків готівкою. Разом із денною виручкою цього вистачало на два дні життя, а морально це важило більше, ніж сто франківюд якогось комерційного радника Оппенгайма.

Рут чекала на нього в маленькому пансіоні, який вони знайшли в адресному списку Біндера. Тут можна було прожити кілька днів без прописки. Рут була не дама. Коло столу на маленькій терасі з нею сидів худорлявий, уже немолодий чоловік.

— Слава Богу, таки прийшов, — підводячись, мовила Рут. — А я вже боялася за тебе.

— Коли бояться, тоді здебільшого не трапляється нічого. Трапляється лише тоді, коли зовсім його не чекаєш.

— Це не життєва філософія, це просто софізм, — озвався чоловік, що сидів за одним столом з Рут.

Керн обернувся до нього. Сусіда усміхнувся.

— Сідайте, вип’ємо разом вина. Фройляйн Голланд може потвердити, що мене боятись не слід. Колись я був приват-доцентом у Німеччині, моє прізвище Фогт. Зробіть ласку, розділіть зі мною останню пляшку вина.

— Чому останню?

— Бо завтра я на певний час переходжу на казенне утримання. Стомився, треба трохи відпочити…

— На казенне утримання? — сторопіло запитав Керн.

— Так я це називаю. Можна сказати ще «до в’язниці». Завтра піду в поліцію і заявлю, що ось уже два місяці нелегально проживаю у Швейцарії. За це на кілька тижнів посадять до в’язниці, бо мене вже двічі висилали звідси. Іду на державне утримання. Обов’язково треба заявити, що був у країні якийсь час повторно, інакше просто випхнуть через кордон, як звичайного порушника правил в’їзду.