Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ну як же, звичайно, чув! — Керн ні сном ні духом не знав нічого про того майстра бароко, проте хотів догодити Оппенгайму.

— Ото ж бо! — комерційний радник відкинувся на спинку крісла. — Ех, Німеччина!.. Таж чогось подібного ніхто в світі не повторить, скажіть?

— Певно що ні. Та це й краще.

— Краще? Чому краще? Як це розуміти?

— Дуже просто. Краще для євреїв, інакше ми пропали б.

— Ах, он як! Ви з політичної точки зору? Але, знаєте… «пропали б»… Навіщо кидати такі страшні слова! Повірте мені, у нас тепер надто все перебільшують. Я знаю про це з найвірогідніших джерел: не так уже й погано все, як говорять.

— Правда?

— Авжеж, правда! — Оппенгайм нахилився вперед і вже тихше, інтимним тоном додав: — Між нами кажучи, євреї самі багато чим винні в тому, що нині діється. Страшенно винні, я вам кажу — а я вже знаю, що говорю. Вони багато накоїли такого, в чому зовсім не було потреби, — уже хто-хто, а я таки розуміюсь на цьому!

«Скільки ж він дасть мені? — думав Керн. — Чи хоч вистачить нам, щоб дістатися до Берна?»

— Візьміть ось хоча б питання з євреями Східної Європи, галицькими й польськими імігрантами, — сказав Оппенгайм і відпив ковток виноградного соку. — Чи слід було впускати їх усіх? Чого, справді', треба цим людям у Німеччині? Я проти цього, так само як і уряд. Євреї є євреї, так твердили нам споконвіку, але скажіть самі, що може бути спільного між якимось пейсатим рознощиком у засмальцьованому каптані й старовинним, осілим уже кілька століть тому єврейським бюргерським родом?

— Одні імігрували раніше, а другі — пізніше, — не подумавши, мовив Керн і сам злякався своїх слів. Адже він в жодному разі не хотів роздратувати Оппенгайма.

Проте хазяїн зовсім не звернув уваги на його випад — надто вже захопився своєю темою.

— Одні — асимільовані, повноцінні, поважні, в національному розумінні першокласні громадяни, а другі — чужоземні зайди! Ось у чому суть, добродію! Навіщо нам ті людці? Ні до чого вони нам, взагалі ні до чого! Хай би собі й лишалися там, у Польщі!

— Але ж їх і там не хочуть мати…

Оппенгайм, роздратовано дивлячись на Керна, широко розвів руками.

— Але ж це анітрохи не стосується Німеччини! Це вже зовсім інше питання! Треба ж бути об’єктивним! Я терпіти не можу, коли засуджують усе жужмом. Можна говорити про Німеччину все, що хочеш, але ж тепер там люди діло роблять! І вони ж таки чимало досягли! Ви ж цього не можете не визнати, скажіть?

— Звичайно, — мовив Керн, водночас думаючи: «Якщо дасть двадцять франків, нам вистачить на чотири дні. А може, він дасть і більше…»

— Якщо при цьому декому з людей чи навіть певним групам і скрутно буває… — Оппенгайм хапнув ротом повітря. — Ну що ж, видно, така вже сувора політична необхідність! Велика політика не знає сентиментів! З цим нам треба примиритися…

— Звичайно…

— Самі подивіться, — вів далі Оппенгайм, — народ забезпечили роботою. Піднесли національну гідність. Звісно, при цьому часом трохи перегинають палицю, але на початку завжди так буває. А згодом це владнається. Ви лишень подумайте, що сталося з нашим вермахтом! Адже досі такого світ не бачив! Ми раптом стали знову повноцінними. Бо народ без великої, боєздатної армії — ніщо, зовсім ніщо!

— На цьому я не розуміюся, — сказав Керн.

Оппенгайм скоса позирнув на хлопця.

— А слід би! — зауважив він, підводячись. — Саме коли ви за кордоном! — він спіймав на льоту комара і старанно розчавив його. — Інші держави вже знову бояться нас! А страх — це вже все, повірте мені! Досягти чогось можна лише тоді, коли інші бояться вас!

— Це я розумію, — сказав Керн.

Оппенгайм допив із келиха виноградний сік і ступив кілька кроків по алеї. Унизу вилискувало озеро — наче на землю з неба впав величезний блакитний щит.

— А що, власне, трапилося з вами? — спитав він уже іншим тоном. — Куди ви прямуєте?

— До Парижа.

— Чому саме до Парижа?

— Сам не знаю. Щоб мати якусь мету. Кажуть люди, там легше влаштуватись.

— А чом би вам не залишитись у Швейцарії?

— Пане комерційний раднику! — Керну раптом перехопило дух. — Та коли б я міг! Коли б ви допомогли мені залишитись тут! Може, якась рекомендація або ви ладні дати мені якусь роботу чи

'що… Якби ви з вашим іменем…

— Я нічого не можу зробити, — тієї ж миті перебив його Оппенгайм. — Абсолютно нічого! І взагалі нічого. Я зовсім не це мав на увазі. Тільки так спитав. Я мушу дотримуватись нейтралітету в політиці, в усіх відношеннях. Я не можу втручатись ані в які справи!