Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я все знаю. Мені байдуже. І хай це тебе не турбує. Мені однаково вже не можна тут лишатися. Ноймани бояться тримати мене в себе непрописану. Вони тільки зрадіють, коли я піду від них. У мене й грошей іще трохи є, Людвігу. Я тобі помагатиму торгувати. Я недорого обходитимусь. По-моєму, я вже стала досить практичною людиною.

— Он як! — мовив Керн. — І гроші в тебе є, і торгувати помагатимеш! Іще одне слово, і я розревусь, мов стара баба. А речей у тебе багато?

— Не дуже. Те, без чого можна обійтись, залишу тут.

— Чудово. А твої книжки? Особливо ті товсті; з хімії. Теж поки що лишимо тут?

— Книжки я вже попродала. Послухалась твоєї поради, пам’ятаєш, у Празі. Не треба брати з собою нічого зі свого минулого. І не треба оглядатися назад, у те минуле. Це тільки відбирає силу й одва-гу. Від книжок усе наше лихо. От я їх і попродала. Та й тягати їх із собою надто важко.

Керн усміхнувся.

— Правду кажеш, Рут, ти стала практичною. Отже, по-моєму, нам треба податись у Люцерн. Мені це порадив Георг Біндер, великий знавець Швейцарії. Там багато іноземців, тому менше впадаєш у вічі, та й поліція не така пильна. Коли ми вирушимо?

— Позавтра вранці. Доти можна перебути тут.

— Добре. Ночувати я маю де. Треба тільки встигнути до дванадцятої години в кафе Грайфа.

— Ні в яке кафе Грайфа до дванадцятої години ти не підеш! Ти залишишся тут, Людвігу! До понеділка ми з тобою на вулицю й носа не виткнемо. А то я пропаду зі страху.

Керн зчудовано втупив у неї очі.

— А хіба можна? Адже тут, певне, є якась служниця, вона ж розповість хазяям!

— Служницю до понеділка відпустили додому. Вона приїде поїздом об одинадцятій сорок. А Ноймани — о третій годині дня. Доти ми тут хазяї.

— Владико небесний! — вигукнув Керн. — І ото аж доти вся ця квартира належатиме нам?

— Авжеж.

— І ми можемо жити в ній, наче вона справді наша, вся-вся, з оцією вітальнею, спальнями, власною їдальнею, зі сніжно-білою скатертиною, з порцеляною, ба навіть зі срібними ножами та виделками, спеціальними ножичками для яблук, і з чорною кавою в маленьких чашечках, і з радіоприймачем?

— З усім, з усім! І я куховаритиму для тебе, а потім уберусь у вечірню сукню Сильвії Нойман — теж для тебе!

— А я одягну смокінг пана Ноймана! Хай він, може, й завеликий на мене! Я в тюрмі начитався «Елегантного світу», отож тепер знаю, як треба одягатися.

— А він якраз і не завеликий буде.

Розкішно! Уже як свято, то свято, — Керн у захваті схопився з стільця. — Це ж я можу скупатись у гарячій ванні, з милом, як слід, правда? Я так давно не мився по-людському! У тюрмі нас тільки лізолом квацювали.

— А чого ж! Гаряча ванна, ще й із всесвітньо уславленим одеколоном «Фарр» фірми «Керн»!

— Е, його я вже весь продав.

— Зате в мене ще є флакончик! Той самий, що ти мені в Празі подарував, тоді в кіно, першого вечора. Я його зберегла.

— Отепер келих щастя повен! — вигукнув Керн. — Благословенний Цюрих! Я зовсім приголомшений, Рут. Такий щасливий початок!

Керн два дні тримав в облозі віллу комерційного радника Арнольда Оппенгайма в Люцерні. Білий особняк, наче неприступний замок, стояв наузвишці надФірвальдштетським озером. У списку адрес, подарованому Кернові хитромудрим Біндером, біля прізвища Оппенгайма стояла примітка: «Німецький єврей. Дає, але тільки підтиском. Патріот Німеччини».

На третій день Керна впустили до вілли. Оппенгайм прийняв його у великому, рясно засадженому айстрами, туберозами та хризантемами, садку. Перед Керном постав доброзичливий міцний чолов’яга з товстими пальцями на руках і з маленькими густими вусиками.

— Ви оце щойно з Німеччини? — поцікавився він.

— Ні. Уже третій рік, як я поїхав звідти.

— А звідки будете?

— З Дрездена.

— Ах, Дрезден!.. — мрійно зітхнув Оппенгайм, проводячи долонею по голій лискучій голові. — Прекрасне місто! Самоцвіт! Одна Брюлева тераса чого варта! Це щось неповторне, хіба не так?

— Так… — мовив Керн. Йому було жарко, він би з насолодою випив склянку того виноградного соку, що стояв перед Оппенгаймом на мармуровому столику. Але хазяїнові й на думку не спало почастувати його: комерційний радник усе ще замріяно дивився кудись у простір.

— А Цвінгер!.. А палац… а галереї… Вам, звичайно, все це добре знайоме, правда?

— Не дуже. Більше тільки ззовні.

— Що ж це ви, мій юний друже? — Оппенгайм кинув на Керна докірливий погляд. — 1Таких речей не знати! Це перлина німецького бароко! Невже ви ніколи не чули про Даніеля Пепельмана?