Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Здесь есть возможность читать онлайн «Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2012, ISBN: 2012, Издательство: Золоті ворота, Жанр: Классическая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Марсель Пруст (1871-1922) — видатний французький письменник, родоначальник сучасної психологічної прози.
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.

У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Кілька разів за коротку хвилину мені майнула думка, що світ, де міститься цей номер і ці зашклені шафи і де Альбертина так мало важить, — це, може, світ духовний, єдино реальний, а моя гризота — це та гризота, яку нам навіює читання роману і яку тільки шаленець може перетворити в тривале й незбутнє горе, щоб горювати поки віку; що, може, трохи вольового зусилля — і я повернуся до цього реального світу, переступивши через біль, немов розриваючи паперовий обруч, і побиватимуся через Альбертину не більше, ніж через героїню дочитаного нами роману. Зрештою найкоханіші мої любки не заслуговували на викликані ними любовні муки. Сам я кохав їх щиро, жертвуючи всім, щоб зустрітися з ними, щоб усамітнитися з ними, ридаючи, коли чув увечері їхній голос. Вони вміли розпалювати в мені жагу, доводити мене до нестями, але жодна з них не втілювала в собі кохання. Коли я їх бачив, шли я їх чув, я не знаходив у них нічого зрідні моєму захопленню ними, і ніщо в них не могло б пояснити, чому я кохаю їх. А проте єдиною моєю радістю було бачити цих жінок, єдиною моєю тривогою була тривога очікування їх. Можна було б припустити, що природа наділила їх якоюсь особливою сторонньою властивістю, відрубною від них, і що ця властивість, ніби електрика, збуджує в мені кохання, себто, лише вона спрямовує мої вчинки і завдає мені болю. Проте врода, розум, доброта цих жінок були відособлені від цієї властивосте. Мої любовні почуття, буцімто електричний струм, били мене, я переживав їх, я відчував, але мені ані разу не пощастило їх побачити чи обміркувати. Я навіть гадаю, що, захоплюючись (я залишаю осторонь тілесні розкоші, супутні захопленню, але не породжені ним), ми звертаємося як до невідомого божества не до самої жінки, а до незримих сил у личині цієї жінки. Нам погрібні не чиїсь, а їхні пестощі, ми шукаємо дотику саме з ними, але не знаходимо в ньому щирої насолоди. Під час побачення жінка знайомить нас із цими богинями, та й квит. Ми обіцяємо подарувати їм коштовності, подорожі, знаходимо слова, доводячи, як ми їх обожнюємо, і слова на свідчення, що нам до них байдуже. Ми, хоча й не чіпляючись причепою, домагаємося нового побачення. А проте, аби не ці таємничі сили, хіба ми так пнулися б зі шкури ради самої жінки, якщо після її відходу ми вже вагаємося сказати, як вона була вбрана, і пригадуємо, що ні разу на неї не глянули?

Оскільки зір облудний, нам увижається, що людське тіло, навіть кохане, як Альбертинине, є чимось поза нами, відлетим від нас на кілька метрів, кілька сантиметрів. 1 так само з душею, що домує в ньому. Але як щось перемістить душу, показуючи, що вона кохає не нас, а когось іншого, тоді з тьохкання серця ми відчуваємо, що кохана істота не за кілька кроків від нас, а в нас самих. У нас самих, десь неглибоко. Слова: «Це приятелька мадемуазель Вентейль» стали тим Сезамом, якого я сам зроду не знайшов би і який впустив Альбертину до закамарків мого зболеного серця. А я міг би сто років силкуватися відчинити браму, прибиту за нею, і так і не збагнути, як її відчинити.

Цих слів я якийсь час не чув, — поки Альбертина була зі мною. Цілуючи її так, як я цілував матір у Комбре, цілував, щоб заспокоїтися, я майже вірив у невинність Альбертинину чи бодай гнав думку про відкрите в ній збочення. Але нині, коли я залишився сам, ці слова знов залунали — так гуде, коли з нами перестають розмовляти, у вухах. У її збочанні тепер я вже не сумнівався. Сонце, встаючи, одмінипо навколишній світ, і його світло загострило мою муку, ніби від зміни пози. Ніколи ранок не здавався мені таким прекрасним, а водночас таким болісним. Уявивши, як зараз спахне вся ця байдужа природа і як ще вчора я тільки й жадав би, що милуватися на неї, я ридма заридав. Аж це, ніби роблячи якийсь гойний принос, який символізував ту криваву офіру, яку я муситиму віднині щоранку складати, зріка-ючись усяких радощів, складати поки віку, на освячення відновленої моєї щоденної гризоти і на роз’ятрення моєї кривавої рани, золоте яйце сонця, вигулькуючи наче від порушення рівноваги, спричиненого зміною густини у процесі згортання, наїжачене пломінцями, як на картині, прорвало вмить заслону, за якою воно, як уже відчувалося, трепетало в очікуванні виходу на сцену й шугання вгору, прорвало і розтопило у хвилях світла свій таємничий буйний пурпур. Я почув свої ридання. Аж це двері несподівано розчинилися, і мені, з розкалатаним серцем, примарилося, ніби ввійшла бабуся, вона приходила вже кілька разів, але вві сні. Може, це теж тільки сон? На жаль, то була ява. «Тобі здається, ніби я схожа на бабусю», — лагідно сказала мама, бо то була вона, своєю ніжністю намагаючись мене заспокоїти і водночас потверджуючи свою схожість із бабусею гарним усміхом скромних гордощів без тіні кокетства. Її волосся в неладі — причому сиві пасма не були сховані й вилися довкола неспокійних очей, довкола змарнілих щік, бабусин шлафрок, який вона тепер носила, — ось причина того, чому я не зразу впізнав її і завагався: чи я часом не сплю і чи не воскресла моя бабуся? Моя мама вже давно куди більше нагадувала бабусю, ніж мою молоду, веселу неньку, яку я знав у дитинстві. Але зараз я про це не думав. Якщо ми захоплені читанням, ми не вкмітимо, як збіг час, і нараз побачимо, як сонце, таке саме ясне учора о цій порі, створює довкола себе таку саму кольорову гаму, таку саму гармонію, все те, що готує спад. Мама підкреслила мою помилку, усміхаючись, бо їй було приємно, що вона схожа на свою матір. «Я прийшла, бо мені уві сні причулося, що хтось плаче, — пояснила мама. — Це мене й розбудило. Але чому ж ти не лягав? І очі в тебе повні сліз. Що тобі таке?» Я обхопив її голову руками: «Мамо! Я боюся, як би ти не подумала, ніби в мене сім п’ятниць на тиждень. Але вчора я недобре відгукнувся при тобі про Альбертину, я був несправедливий». — «Ну й що тут такого?» — заперечила мама і, побачивши світову зорю, сумно всміхнулася, згадавши матір, а щоб я не проочив видовиська, якого — на превеликий жаль моєї бабусі — я ніколи не бачив, показала на вікно. Але за бальбець-ким пляжем, за морем, за сходом сонця, на який показувала мені мама, я з розпачливим болем, і того розпачу мого не можна було не помітити, бачив монжувенську кімнату, де Альбертина, рожева, з задерикуватим носиком, згорнулася клубочком, ніби велика кицька, на тому місці, де колись лежала приятелька мадемуазель Вентейль, і заливалася сласним сміхом: «Дарма! А як навіть і побачать, біс із ним. Чи мені не стане духу плюнути на цю стару мавпу?» Ця сцена світила мені крізь ту, яка простягалася переді мною в вікні і яка була ніби темною вуаллю, упалою на неї, як падає на щось відблиск. І сцена-вуаль здавалася примарною, буцімто намальованою. Напроти нас, на пасмі парвільських скель, гайок, де ми грали у тхора, положисто спускався до моря, купаючи своє зело в щирому злоті води, як це часто бувало в надвечір’я, коли ми з Альбертиною, посидівши в гайку, на схилку дня йшли додому. Серед безладних рожевих і небесних клаптів нічної мли, які ще клубочилися над водою, усіяною перламутровими скалками зорі, сунули човни, усміхаючися сонячним за-орам, а промені закрашували нажовто вітрило і край бушприту, достоту як увечері, коли човни поверталися: то була сцена примрійна, крижана, безлюдна, викликана лише спогадом про захід, не підперта, як увечері, шерегом денних годин, що зазвичай звістували її мені, сцена відрубна, окремішня, ще хисткіша, ніж моторошний монжувенський образ, якого вона не здолала знищити, сховати, прикрити, зітканий із видінь яловий образ, породжений пам’яттю і сном. «Годі-бо, — заперечила матір, — ти не сказав про неї нічого поганого, ти просто заявив, що вона тобі набридла і ти радий, що поклав собі не женитися з нею. За чим же тут плакати? Подумай, що твоя мама сьогодні їде і що їй буде дуже важко покидати в такому стані свого котусика. Надто ж тому, бідолашко мій, що не так-то я й матиму час тебе втішати. Перед від’їздом завжди ніколи, хай ви вже й спакували речі». — « Га я не про те». Отут-то, вираховуючи прийдешність, прикидаючи силу моєї волі, розуміючи, що такий любовний вогонь Альберти-ни до приятельки мадемуазель Вентейль, палаючи давно, не може бути невинний, що Альбертина в усе втаємничена і, як показувала її манера триматися, народилася з нахилом до цього збочення, який моя тривога не раз уже передчувала, яшму вона віддавалася, мабуть, завжди (якому вона, може, віддавалася й нині, скориставшися з того, що мене з нею немає), я й сказав матері, знаючи, як її засмучую, хоча вона свій смуток, зраджуючи його лише виразом поважної задуми, який з’являвся на її лиці, і приховала, коли вона боялася чимось уразити мене, виразом, якого вона вперше прибрала у Комбре, коли зголосилася зночу-вати ніч біля мого ліжка, виразом, який нині надавав їй незвичайної подібности до бабусі, коли та дозволяла мені випити коньяку, — я й сказав, отже, матері: «Я знаю, як тебе засмучу. По-перше, замість залишатися тут, як ти хотіла, я їду разом із тобою. Та це ще півбіди: я зле тут почуваюся, мені ліпше вернутися додому. Тільки надто не сумуй, чула? Сіль ось у чім. Учора я помилився і мимоволі ввів тебе в оману, я думав про це всеньку ніч. Я конче мушу, і на тому й станьмо, бо тепер я добре здаю собі в усьому справу, бо я вже нині не відступлюся, бо інакше нічого мені жити, я конче мушу оженитися з Альбертиною.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра»

Обсуждение, отзывы о книге «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x