Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Роман

Леонові Доде, авторові «Подорожі Шекспіра», «Як ділити дитину», «Чорної зірки», «Маніяків і живих», «Світу образів» та безлічі інших шедеврів, незрівнянному приятелеві на знак подяки і подиву.

М.П.

Вранішній щебет птаства докучав Франсуазі. За кожним словом «челяді» вона аж кидалася; біганиця «наймичок» усе муляла їй, і вона щоразу питала, коли ж вони уговкаються; а все тому, що ми перевезлися. Звісно, служба не менше гасала і на піддашші нашої попередньої оселі; але там Франсуаза знала геть усіх і якось зріднилася з їхнім вештанням. А тут навіть тиша якось неприємно насторожувала її. Нова дільниця здавалась так само тихою, як галасливим той бульвар, де мешкали ми досі, тож навіть неголосна пісенька якогось переходня (чутна звіддаля наче оркестрова мелодія) витискала сльозину з очей Франсуази-ви-гнанки. Ось чому я, хоч і кепкував з неї, що вона так важко переживає наш переїзд із будинку, де «нас так усі шанували», де вона з комбрейськими незмінними плачами пакувала свої речі і заявляла, що на світі кращого за цей дім нема, одначе, не дуже швидкий зніматися з насидженого місця й оббуватися в новому, потягнувся до нашої старої наймички, побачивши, що лад у домі, де новий швейцар не виявляв до неї уваги, потрібної для її душевного здоров’я, довів її до нестями. Зрозуміти мене могла лише вона, у кожному разі, не ліврейний лакейчук, байдужий до комбрейського духу; для цього лакея переїзд на проживання до іншої дільниці правив за якісь канікули, коли за зміни обстановки ти відпочиваєш, як у дорозі; йому здавалося, ніби він потрапив до села; і навіть нежитю, напевно схопленому у вагоні з щілявими вікнами, він радів: оце провітрився так провітрився! Чхаючи, він тішився, що опинився в такому раю; найнятися до панів, «яким мандрівочка пахне», це його давня мрія. Тим-то я навіть і не подумав про нього, а подався просто до Франсуази; під час переїзду я сміявся з її сліз (знайшла з чого рюмсати!), вона ж не пробувала розбити мою нинішню журу саме тому, що поділяла її. Разом з гаданою «вражливістю» нервових людей зростає їхній егоїзм; співчувати чужим гризотам вони незугарні, зате зі своїми носяться, як дурень з писаною торбою: Франсуаза бідкалася, тільки-но щось дошкуляло їй, зате вернула носа від мого болю, а то мені ще, чого доброго, полегшає від того, що моєму горю співчувають, що моє горе бачать. Так само вона повелася й тепер, коли я заговорив з нею про наш новий дім. Ба більше: третього дня, коли мене через переїзд усе ще «температурило» і, мов той удав, який проглитнув цілого вола, я мучився, не в змозі «перетравити» виставлене на очі скринисько, Франсуаза пішла на стару квартиру по якісь забуті речі і, підступна, як усі жінки, повернувшись, заявила, що на нашому давньому бульварі від спеки вона мало не задихнулася, що, йдучи туди, довго «блукала», що ніде не бачила таких незручних сходів, що нині не вернулася б жити туди «ані за царство», чи хай би їй — ич, чого захотілося! — давали навіть мільйони і що все (тобто все, пов’язане з кухнею і коридорами) куди краще «облаштоване» в нашому новому помешканні. Одначе пора сказати, що ця квартира містилась у флігелі Ґермантського палацу, а перевезлися ми туди, бо бабуся, почуваючи себе зле, потребувала свіжішого повітря. Але ми цього бабусі не сказали.

У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви; Імена індивідуалізують не лише міста і річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями і населяють дивами не лише світ фізичний, а й світ соціальний: тоді в кожному замкові, в кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а в водах — річкові німфи. Іноді схована в глибу свого імені фея міняється за примхою нашої уяви, її творця; ось так і аура, яка оточувала в мені дукиню Ґермантську, довгі роки бувши для мене лише відблиском шкельця чарівного ліхтаря й церковного вітража, починала блякнути, щойно геть інші марення наситили її шумлявою вологою струй.