Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Найвельможнішою дамою в палаці була дукиня, елегантна і ще молода. Була то дукиня Ґермантська. Завдяки Франсуазі я мав уже уявлення про палац. Бо Ґерманти (Франсуаза часто називала їх «з долу», «нижні») зацікавлювали її розум від самого рана, коли, зачісуючи маму, вона кидала заборонений, непереборний, побіжний погляд на дитинець і казала: «О, двоє сестричок, мабуть, із долу», або: «Ех, гарні фазани в кухонному вікні! Звідки вони, здогадатися неважко: дук був на полюванні», аж до вечора, коли, подаючи мені піжаму і дослухаючись до гри на фор-тепіані та до шансонетки, вона підсумовувала: «Гості внизу, їм весело!» — і на її поправному обличчі, під нині вже білими косами, молода усмішка, жвава і гідна, на мить ставила всі її риси на своє місце і надавала їм чогось грайливого, ніби наша служниця мала скласти з кимось кадриль.

Але найбільше зацікавлював Франсуазу, справляючи їй неабияку втіху і завдаючи неабиякого болю, той момент у житті Ґермантів, коли відчинялася навстіж в’їзна брама і дукиня сідала до повозу. Було це зазвичай потому, як наша служба переставала правити врочисту месу, якою був для неї обід, месу, якої ніхто не мав права уривати і під час якої служба була під забороною такого «табу», що навіть батько не дозволяв собі їй дзвонити, знаючи зрештою, що ніхто не рушив би з місця і після п’ятого дзвінка і що він тим самим допустився б цієї нетактовносте не тільки даремно, а й на шкоду самому собі. Бо Франсуаза (на старість губи копилячи через усяку дрібницю) ходила б уже цілісінький день з обличчям, розцяцькованим червоним клинописом — не вельми розбірливим, зате довгим рахунком її жалів і таємних причин незадоволення. А втім, вона нарікала і вголос, але мурмотіла собі під носа так, що ми не розрізняли слів. Вона гадала, що цим дошкуляє нам, «увіряється», «наприкрюється», і називалося це в неї «правити цілий Божий день вр'анішню обідню».

Спевнивши всі ритуали, Франсуаза, яка була — як у катакомбній церкві — воднораз і священнослужителем і вірним, наливала собі останню склянку вина, скидала з шиї серветку, втирала нею губи, на яких були рештки вина й кави, згортала серветку, про-силювала в кільце, болісним поглядом дякувала «своєму» молодому лакейчукові, який запопадливо припрохував: «Ще вина, пані? Чудовий букет!» — і йшла одразу відчиняти вікно під тим приводом, що нема чим дихати «в цій клятій кухні». Повертаючи ручку в віконній рамі і вбираючи в груди ковток повітря, вона бликала нібито ненароком у дитинець, нишком переконувалась, що дукиня ще не готова, міряла вогненно-презирливим поглядом запряжений повіз, а відтак, присвятивши на хвильку увагу земному, здіймала очі до неба, чию ясність завжди передчувала з м’якого повітря і теплого сонця; і довго дивилася на той ріг даху, де щовесни мостилися саме під димарем моїх покоїв голуби, подібні до тих, які аврукали в її комбрейській кухні.

— Ох, Комбре, Комбре! — вигукувала вона. (Цей поклик, вимовлений співучим голосом, так само як арлезіанська чистота її рис, викликали підозру, що Франсуаза походить з Півдня і що її втрачена батьківщина була тільки її другою батьківщиною. Але це вражіння могло бути і оманливим, бо нема, здається, такої провінції, яка б не мала свого Півдня, і скільки савойців та бретонців так само м’яко транспонують довгі й короткі звуки, як південці!) — Ох, Комбре, коли ж я тебе побачу, любий мій городочку! Коли ж то я проведу цілий Божий день під твоїм глодом і під нашим любим безом, послухаю зябликів та Вівонну, як та журкоче, мов шепче, замість проклятого дзвінка нашого панича, який тільки й знає, що кожні півгодини ганяти мене по цьому бісовому коридору. Та ще й вважає, що я не дуже моторна, треба, мовляв, чути дзвінок, як його ще нема; а як уже там на хвильку спізнишся, він аж нетямиться з гніву. Ох, любий Комбре! Може, я тебе побачу аж мертвою, коли мене кинуть у могильну яму, як камінь. Та як я спатиму вічним сном, мені все лунатимуть у вухах ці три дзвінки, через які мені вготовано пекельні муки.

Аж це її уривали крики з дитинця жилетника, котрий сподобався бабусі, коли вона візитувала маркізу де Вільпарізіс, і зажив не меншої ласки у Франсуази. Звівши голову на грюкіт відчиню-ваного вікна, він уже добру хвилю намагався привернути увагу своєї сусідки, щоб поздоровкатися. Зальотність молодої дівчини, якою ставала Франсуаза, пом’якшувала тоді для пана Жюп’єна оприскливе лице нашої старої кухарки, згрубілої від віку, від злого гумору та від розжареної плити; коли Франсуаза віддавала йому чолом, уклоняючись стримано, невимушено й знічено, уклін її був граційний, але німий, бо хоч вона й порушувала мамину заборону визирати на дитинець, а все ж не сміла йти наперекір аж так, щоб перемовлятися через вікно: ще, чого доброго, «натруситься», як вона казала, їй від пані. Вона кивала жилетникові на запряжений повіз, ніби кажучи: «Добрі коненята, ге?» — а сама мурмотала: «Старі шкапи!» — знаючи, що він відповість, прикладаючи руку до уст, аби вона почула його притлумлений голос: «Ви теж могли б завести собі таких, якби побажали, а може, ще й більше, але ви цього не любите».