Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Але фея сохне, коли ми підступаємо до живої особи, названої її іменем, бо ім’я починає тоді віддзеркалювати жінку, а жінка нічого від феї в собі не має; фея може відродитися, коли ми відійдемо від жінки, та якшо залишимось при ній, фея умре вже остаточно, а вкупі з нею й ім’я, як рід Лузиньянів, приречений згаснути того дня, коли зникне фея Мелюзина. Тоді Ім’я, в якому під новими й новими ґрунтами перемальовувань ми, зрештою, могли б відкрити гарний портрет незнайомки, досі небаченої, тоді це ім’я є вже тільки простим паспортним фото, потрібним на те, аби справдити, чи знаємо ми перехожу жінку і чи треба їй уклонятися. Та тільки-но якесь давнє вражіння, — так грамофонні диски зберігають виконавчий тон і стиль розмаїтих музик, — дасть змогу нашій пам’яті почути це ім’я в тодішньому для нас звучанні, ім’я на позір незмінене, ми зараз же відчуємо, яка відстань розмежовує між собою мрії, які роїлися перед нами, коли вимовлялися наново одні й ті самі склади. На мить із почутого знову щебетливого його звучання далекої весни ми можемо вичавити, як із малярського тюбика, щирий, забутий, таємничий і свіжий відтінок тих днів, а ми ж тішилися оманливою думкою, що їх пригадуємо, коли, подібно до богомазів, забарвлювали наше минуле, вміщене на тому самому полотні, в умовні й однаковісінькі тони свідомої пам’яти. Ба ні, навпаки, кожна мить нашої минувшини уживала для своєї самобутньої творчос-ти, в єдиній своїй гармонії, тодішніх фарб, яких ми нині вже не знаємо, але вони ще здатні раптово мене зчарувати, якщо випадково ім’я Ґермант відзискає на хвилю по стількох роках звучання — таке не схоже з теперішнім, — яке я схопив на весіллі панни Переп’є, поверне мені той теплий, яскравий, свіжий бла-кит, що ним оксамитилася пишна краватка молодої дукині, й осяяні лазуровою усмішкою її очі, схожі на свіжорозквітлі й недосяжні барвінки. А ще старосвітське ім’я Ґермант скидається на дітський балончик із киснем чи іншим яким газом; коли я його розбиваю й випускаю те, що в ньому, я дихаю комбрейським повітрям того року, того дня — повітрям, змішаним з благоухан-ням розгойданого вітром ґлоду. Цей вітер, вісник дощу, віючи з майдану, то проганяв сонце, то розстилав його на червоному коверці ризниці, і тоді коверець полум’янів яскравим, майже рожевим кольором геранії і його пишання набирало, так би мовити, ваґнерівської лагідности, святкової і шляхетної. Але навіть поза тими рідкісними моментами, коли ми нагло чуємо, як тремтить первісна сутність і як оживає знов, відзискуючи свою форму та візерунок з нині мертвих складів, мертвих, позаяк імена, знаходячи в запаморочливому вихорі буденного життя практичне застосування, геть-то знебарвлюються, — так запущена строката дзиґа здається у своєму швидкому обертанні зовсім сірою, — замислюючись над цим у хвилини задуми, ми натомість намагаємося, — повертаючись у минуле, — сповільнити, загамувати вічний рух, який нас пориває, і тоді перед нами помалу знову зринають, сусідуючи між собою, зовсім відрубні один від одного відтінки, яких у той чи інший період нашого життя прибирало те саме ім’я.

Безперечно, я не знаю, яка форма сполучалася в моїх очах із іменем Ґермант, коли моя мамка, звісно, несвідома того, як досі несвідомий і я, на чию честь складено цю пісеньку, заколисувала мене давньою мелодією «Слава маркізі Ґермантській», або коли через кілька років старий маршал Ґермант, сповнюючи гордістю серце моєї мамки, спинявся на Єлисейських Полях, кажучи: «Ач яка ловкенька дитина!» і діставав з кишенькової бонбоньєрки плитку шоколаду. Ці літа раннього дитинства уже не в мені, вони живуть окремо, я знаю про них, як і про те, що було перед моїм народженням, лише з розповідей. Але з бігом часу я знайшов у собі одну по одній сім чи вісім іпостасей цього імені; перші були найкращі; мало-помалу дійсність викурила моє марення з передової лінії, і воно засіло трохи далі, а потім дійшло до нового відступу. І воднораз із дукинею Ґермантською змінювалася її оселя, так само зроджена з цього імені, запліднюваного рік у рік якимсь почутим мною словом, яке оновлювало мої давні марення; нова оселя відбивала ті марення самим своїм камінням, що набувало здатности віддзеркалювати, як віддзеркалює поверхня хмари або озера. Там, де бовванів безтілесний донжон, який був лише пасмугою помаранчевого світла і з верхоту-ри якого сеньйор та його малжонка вирішували долю своїх васалів, нині стелився — аж наприкінці «Ґермантської сторони», куди я не раз у поліття ходив з моєю ріднею берегом Вівон-ни, — річнистий край, де дукиня навчала мене ловити пструги і перелічувала назви бузкових та блідо-червоних квітів, які клечали низенькі садові мури; а ось — дідизна, поетичне обійстя, де думна раса Ґермантів, ніби пожовкла й оздоблена віньєтками вежа, що перетривала віки, підносилася вже над Францією, тоді як небо ще світило пусткою там, де згодом повиростають Нотр-Дам де Парі і Нотр-Дам де Шартр; тоді як на шпилі Панського пагорба ще не осів собор, як на горі Арарат — ковчег, повен Патріархів та Праведників, які боязко визирають з вікон і дивляться, чи не вщух гнів Божий, ковчег, який прихопив із собою всі різновиди рослин, щоб розмножити їх потім на землі, напхом напханий звірятами, які вилазять звідти навіть крізь вежі, ковчег, де бугаї любісінько розгулюють по даху і оглядають згори рівнини Шампані; тоді як мандрівець, який покинув на схилку дня