Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Несподіване повернення до Альбертини. — Плач на світанні.

— Я негайно їду з Альбертиною до Парижа.

Я тільки чекав нагоди для остаточного розриву. І едного вечора, напередодні того дня, коли мама збиралася їхати до Комбре, щоб доглядати смертенну тітку, залишаючи мене в Бальбеку дихати морським повітрям, чого так домагалася колись моя бабуся, я ознаймив мамі, що твердо поклав собі не женитися з Альбертиною і що незабаром перестану з нею бачитися. Я був радий, що міг тими словами втішити неню напередодні її від’їзду. Вона не таїлася, що це для неї справді велика втіха. Мені треба було переговорити і з Альбертиною. Повертаючися вкупі з нею з Ла-Распельєр і почуваючи себе напрочуд щасливим і вільним від неї, я, коли «вірні» вийшли з вагона, хто — в Сен-Марсі-Вбрано-му, хто — в Сен-П’єрі-Тисовому, хто — в Донсьєрі, і ми залишились у вагоні удвох тільки, наважився нарешті взятися до цієї розмови. Сіль була, проте, ось у чім: з-поміж грона бальбецьких дівчат по-справжньому я кохав-лише одну, її тут зараз не було, як і її подруг, але вона мала повернутися, то була Андре (хоча, зрештою, мені було любо з ними всіма, бо в кожній з них я, як і першого дня, відчував часточку їхньої спільної сутности, — вони немовби належали до одної раси. За кілька днів Андре мала знов приїхати до Бальбека і, звичайно ж, вона одразу прийде до мене. Тоді я, щоб зберегти свою волю, щоб не одружуватися з нею, якщо я цього не хочу, щоб мати змогу поїхати до Венеції, а поки що тримати її в чорному тілі, не показувати, як я рвуся до неї, який я їй радий, — коли вона до мене прийде, я поведу розмову так: «Яка шкода, що ми не зустрілися раніше! Я закохався б у вас, а нині мос серце не вільне. Але це байдуже, ми будемо бачитися часто, бо те кохання завдає мені жалю, а ви мене потішите».

Я подумки всміхався, уявляючи собі цю розмову, бо так я міг би переконати Андре, що насправді її не кохаю; а отже, я не сприкрюся їй і радісно й любесенько буду всолоджуватися її ніжністю. Але все це вимагало поважного з’ясування справи з Альбертиною, і то такого, щоб її не травмувати: оскільки я зважився віддати своє серце її приятельці, Альбертина має знати, що я її не кохаю. Треба сказати їй про це негайно, бо Андре може приїхати першого-ліпшого дня. Та коли ми під’їжджали до Парвіля, я відчув, що цього вечора я вже не встигну і що краще оголосити їй про мою остаточну постанову завтра. Отож я повів мову про обід у Вердюренів, на якому ми оце були. Одягаючи пальто, коли потяг покинув Енкарвіль, останню станцію перед Парвілем, Альбертина сказала: «Отож-бо, до завтра, себто до «Вердюренів», — не забудьте, що ви повинні заїхати по мене». Я відповів їй зумисне сухо: «Якщо не пошлю їх під три чорти: жити так, як живуть вони, далебі, ідіотизм. У кожному разі, як ми туди й поїдемо, то щоб моя поїздка до Ла-Распельєр не була марнуванням часу, мені доведеться попрохати пані Вердюрен про щось таке, що мене б дуже зацікавило, стало предметом дослідження, дало втіху, бо моє бальбецьке життя цього року якесь безрадісне». — «Ви не дуже чемні зі мною, але я не маю до вас жалю, бо відчуваю, що ви нервуєтеся. І що ж би дало вам утіху?» — «Хай пані Вердюрен дасть мені змогу послухати п’єсу одного компоністи, вона добре знає його твори. Я знаю один, а кажуть, що він має й інші, і я хотів би спитати, чи їх видано і чим вони різняться від першого опусу». — «А хто цей композитор?»

— «Ясочко, якщо я назву його ймення — Вентейль, то чи багато це тобі скаже?» Ми можемо шастати по всіх наших думках, не здибаючи правди; приходить вона зокола, коли ми цього сподіваємося найменше, щоб ужалити нас отруйним жалом і зранити нас назавше. «Овва! — озвалася Альбертина, підводячись, бо потяг уже спинявся. — Мало того, що це сказало мені більше, ніж ви гадаєте, — я й без допомоги пані Вердюрен зможу дати вам на все вичерпну відповідь. Пам’ятаєте, я розповідала про одну свою подругу, старшу за мене, яка стала мені за матір, за сестру, з якою я провела у Триєсті свої найкращі літа? Я маю за кілька днів зустрітися з нею в Шербурі, звідки ми пустимося разом морем (це виглядає трохи дико, але ви знаєте, як я люблю море). Отож, ця подруга (тільки прошу вас, не уявляйте, що вона з таких!) — бачте, як усе збіглося! — найщиріша приятелька Вентейлевої доньки, тож і з Вентейлевою донькою я так само близька. Я завжди називаю їх: мої старші сестри. Мені приємно показати вам, що ваша дурненька Альбертина може вам прислужитися в музиці, на якій я — як ви цілком слушно заявили, — зовсім не розуміюся». На ці слова (сказані мені тоді, коли ми під’їздили до Парвіля, і були так далеко від Комбре і від Мон-жувена, сказані через стільки літ по Вентейлевій смерті) в моєму серці затрепетав образ, образ бережений там так довго, що навіть якби я й здогадувався про його згубний вплив, ховаючи його на споді серця, то все ж думав би, що з часом цей вплив зійде нанівець. Образ цей жив і далі в мені — як Орест, чию загибель боги відвернули, аби заповіданого дня він вернувся додому і помстився за вбивство Агамемнона — на мою муку, на мою кару, — хто знає, може, за те, що я не врятував бабусі, — і ось постав зненацька з мороку, де нібито його було назавше поховано, і вдарив, мов Месник, щоб позначити для мене початок страшного життя — життя заслуженого мною і нового, а може, й на те, щоб яскравим світлом осяяти ненастанно породжувані фатальні наслідки лихих учинків — не лише для тих, хто їх допустився, а й для тих, хто гадає, ніби він оце споглядав цікаве й забавне видовисько, як це було — леле! — зі мною того далекого вечора в Монжувені, коли, сховавшись за кущем (так само, як тоді, коли я з перехопленим подихом слухав розповідь про Сван-нове кохання), я необачно пробив Пізнанню широку, фатальну й болісну дорогу в самого себе. І водночас ця теперішня моя мука, найтяжча з усіх, яких я зазнавав досі, викликала в мені горде, радісне почуття людини, яка від пережитого струсу одним стрибком злітає на вершину, куди вона нізащо інакше не добралася б. Альбертина — приятелька панни Вентейль та її подруги, професіональної адептки сафізму, — це проти того, що я уявляв собі в хвилини найболісніших сумнівів, було тим самим, чим проти акустичного приладу на виставці 1889 року, здатного в найсміливіших сподіваннях сполучити хіба що два крила будин-ка, є телефонні дроти, що ширяють над вулицями, містами, полями, морями, сполучаючи країни. Я причалив до страшної terra incognita, переді мною відкривалася пора нежданих-негаданих мук. А все ж цей дошкульний потоп суворої дійсносте, ринувши на нас, потоп, хоч би який він незмірний проти наших несміливих і жалюгідних гадок, уже передчувався в них. Запевне те, про що я оце, власне, дізнався, факт дружби Альбертини і мадемуазель Вентейль, було чимось таким, що не вкладалося в моїй голові, але чого я невиразно побоювався, коли так турбувався, дивлячись на Альбертину з Андре. Часто лише кволість творчої уяви перешкоджає нам іти далі хресним шляхом. Проте найстрашніша дійсність — вкупі зі стражданням — радує нас дивовижним відкриттям, бо надає нової і ясної форми тому, що ми пережовували в собі довго, самі про це не знаючи. Потяг зупинився в Пар віл і, з пасажирів залишилися тільки ми, і кондуктор крикнув «Парвіль!», але голос його якось скволів від почуття не-потрібности свого обов’язку, бо він керувався тільки звичкою, що змушувала його виконувати обов’язок, привчаючи до точности, але воднораз прищеплюючи байдужість, а надто сонливість. Альбертина сиділа напроти мене; побачивши, що вона приїхала, вона ступила кілька кроків і відчинила дверцята. Але ці рухи, які вона робила на те, щоб вийти з вагона, краяли мені серце, так наче — хоча; здавалось, Альбертинине тіло не було з’єднане з моїм тілом — цей просторовий проміжок, який правдивий маляр мав би удати, був тільки позірність; якби хтось захотів намалювати нас у щиро реалістичному дусі, він мусив би помістити Альбертину не оподаль мене, а в мені. Ідучи, вона завдала мені такого болю, що я кинувся слідком за нею і розпачливо потягнув її за руку. «Чи не було б вам фізично протипоказане переночувати в Бальбеку?» — «Фізично, ні. Але я засинаю з утоми». — «Ви зробили б мені велику ласку...» — «Ну, гаразд, хоча я не розумію, чому ви не сказали мені раніше. Згода, ночуватиму в Бальбеку». Моя мати вже спала, коли, звелівши, щоб Альбертині відвели кімнату на другому поверсі, я повернувся до себе. Я сів біля вікна, тлумлячи ридання, щоб мати, відокремлена від мене тонкою перебіркою, не почула їх. Я забув зачинити віконниці, і, звівши очі, побачив відблиск пригаслої червені, знайомий мені з рівбельського ресторану та з одного шкіца Ельстірового. Я згадав, як я хвилювався, коли побачив його з вагонного вікна, вперше під’їжджаючи до Бальбека, побачив цей образ вечора — вістового не ночі, а нового дня. Але віднині жоден день не буде для мене новий, не пробудить у мені жаги незнаного щастя, це буде ще один день страждання, і страждати мені доти, доки витримає страдник. Тепер я вже не сумнівався, що Коттар, коли ми сиділи в парвільському казино, мав рацію. Те, чого я боявся, те, що я вже невиразно підозрював ув Альбертині, те, що інстинктивно відчував у всьому її єстві, те, що мій розум, бо так мені хотілося, повсякчас відкидав, — була правда! За Альбертиною я бачив уже не блакитні морські вали, а монжувенську кімнату, де вона падала в обійми мадемуазель Вентейль, падала зі сміхом, в якому ніби лунала любовна для неї новина. Бо навряд щоб мадемуазель Вентейль з її нахилами не поважилася підманути таку вродливицю, як Альбертина! А доказом, що Альбертина не була ображена і згодилася, є те, що вони не порізнилися і що їхня близькість міцніє. А отой гожий Альбертинин жест, яким вона клала підборіддя на Розамундине плече, з усмішкою дивлячись на неї й цілуючи її в карк, жест, який нагадував мені мадемуазель Вентейль, але який досі не насував мені певної думки, що один і той самий нахил голови спричинений одним і тим самим збоченням, — хто знає, чи не перебрала його Альбертина від мадемуазель Вентейль? Помалу на світ займалося. Раніше, прокидаючись, я завжди зустрічав усмішкою все, що помічав, — філіжанку кави з молоком, шерех дощу, виття вітру, а нині відчув, що день, який настає, і ті дні, які прийдуть слідом за ним, уже не принесуть мені надії на незнане щастя, вони тільки шарпатимуть мене невпинною згризотою. Мені залежало ще на життю, але я знав, що я можу сподіватися від нього тільки болю. Я побіг до ліфта і, попри пізню годину, викликав хлопця, який чергував уночі. Я попросив його піти до Альбертининої кімнати і сказати їй, що мені треба їй повідомити щось дуже важливе, тож чи не зможе вона мене прийняти. «Панянка воліє прийти до вас сама, — приніс він мені її відповідь. — Почекайте хвилинку».*"