Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— шепнув мені Морель. «Дурниці, завжди можна взяти фіакр і наздогнати; зрештою, хто вам заважає поїхати автом?» — заперечив пан де Шарлюс, призвичаєний до того, що всі схиляються перед його охотою. Я промовчав — тоді він спитав гостро і все ще не втрачаючи надії: «А що це за таємничий повіз?» — «Це відкрита поштова карета, тепер вона вже, мабуть, у Командори». Пан де Шарлюс примирився з очевидним і, обертаючи все в жарт, додав: «Справді, важко нормальній людині угнатися за обрізан-цем, адже він легший». Нарешті нас попередили, що потяг рушає, і Сен-Лу попрощався з нами. Був то єдиний раз, коли, сідаючи до нашого вагона, він несамохіть завдав мені болю, спричиненого думкою, що мені доведеться залишити його удвох з Альбертиною і провести Блока. В інші дні Роберова присутність не турбувала мене. Бо Альбертина, жаліючи мене, своєю охотою і під будь-яким приводом сідала так, щоб навіть ненароком не торкнутися Робера, щоб важко було з ним поручкатися; вона одразу вернула носа, як тільки він заходив, починала неприродно збудженим тоном гомоніти з сусідом, і тривала ця гра доти, доки Сен-Лу не виходив із вагона. Тому його виходи до нашого потяга в Донсьєрі більше не тривожили мене, навіть не клопотали, його приходи нічим не різнилися від приходів інших людей, завше для мене приємних, бо я сприймав їх як шанобу поштивої гостинности. Наприкінці літа, коли ми їхали з Бальбека до Дувіля і на обрії показувалася станція Сен-П’єр-дез-Іф, де вечорами полум’яніли гребені берегового бескеття, рожеві-рожевісінькі, немов вічний сніг на гірських шпилях, вона не будила в мене думки (не кажучи вже про журбу, яку першого вечора нагнало на мене видовище її наглого дивовижного вознесіння, викликаючи нездоланну охоту пересісти до паризького потяга, замість їхати до Бальбека) про вранішню зірницю, коли перед сходом сонця заломлюються всі барви веселки на скелях; саме там Ельстір, розповідаючи мені про це видовисько, не раз на світанні будив молодого хлопця, щоб той голяка позував йому серед цих пісків. Назва Сен-П’єр-дез-Іф оповіщала мене лише про те, що зараз тут з’явиться чудернацький п’ятдесятиліток, нашмарований і, безперечно, недурний, з яким можна буде побалакати про Шатобріана та про Бальзака. І тепер у вечірніх туманах за енкарвільськими скелями, де я колись так палко марив, мені мрів, наче давній піщаник став прозорим, гарний дім вуйка маркіза де Камбремера, і я знав, що мені там будуть раді, як мені захочеться пообідати в Ла-Распельєр або повернутися до Бальбека. Коротко, не лише назви втратили свою первісну таємничість, а й самі місця. Назви, уже наполовину позбавлені таємничости, яку етимологія розбила своєю розсудливістю, опустилися ще на один щабель. Проїжджаючи назад через Ерменонвіль, Сен-Вест, Арамбувіль, ми на кожній станції розрізняли лише тіні, впізнаючи їх не відразу, а Брішо, нічого не бачачи навіть у себе під носом, у пітьмі міг би взяти їх за привиди Ерімунда, Віскара чи Ерімбальда. Тіні підступали до вагона. Були то маркіз де Камбремер та його гості, що їх він проводжав; геть порізнившися з Вердюренами, він від імени своєї матері й дружини питав мене, чи можна мене «умкнути» і на кілька днів затримати в Фетерні, де чудова співачка, ладна проспівати мені всього Ґлюка, мала заступити славетного шахіста, з яким я зіграв би кілька чудових партій, причому все це не мало перешкоджати рибальству та плаванню яхтою по затоці, навіть обідам у Вердю-ренів — маркіз честю клявся, що «відпускатиме» туди мене, обіцяючи особисто відвозити й привозити назад, — так і мені зручніше, і йому спокійніше. «Я певен, що вам вадить забиратися так високо. Моя сестра навряд чи таке перенесла б! Вона вернулася б у страшному стані! Зараз вона почувається зле. Ага, у вас теж був сильний пароксизм? Отже, завтра ви не зможете триматися на ногах!» Він говорив це, корчачися зо сміху, — не тим, що був лихий, а тим, що не міг не реготати, побачивши упалого каліку або розмовляючи з глухим. «Ну, а раніше? Як, у вас не було загострення протягом двох тижнів? Знайте ж — ви молодчага! Вам треба б махнути до Фетерна і побалакати про ядуху з моєю сестрою». А в Енкарвілі з’являвся маркіз де Монпейру — він пропадав на полюванні і тому не міг потрапити до Фетерна; виходив він «до потяга» в чоботях, у капелюсі з фазанячим пером поручкатися з тими, хто туди їхав, а заодно й зі мною, і заявити при цьому, що на цьому тижні будь-якого зручного для мене дня до мене приїде його син, загодя подякувати мені і сказати, що він був би радий, якби я зумів якось заохотити сина до книжки; приходив і граф де Кресі, роблячи, як він казав, «моціон» і палячи люльку, хоча не відмовлявся й від одної, а то й кількох сигар. «Ну то як? — звертався він до мене. — Коли ви призначите мені день наступного нашого лукуллового бенкету? Хіба нам нема про що побалакати? Дозвольте вам нагадати, що ми так і не з’ясували походження двох гілок роду Монтґомері. Треба вивести якогось кривого кінця. Я розраховую на вас». Інші приходили лише по газети. З них багато хто гомонів S нами, і я здогадувався, що вони виповзали зі своїх дворів на найближчий перон, на станцію знічев’я: їм хотілося на хвилину спіткати своїх знайомих. Адже ці зупинки приміського потяга, зрештою, нагадували світські візити. Та й потяг, ніби свідомий своєї ролі, набував майже людської доброзичливосте; він терпляче, смиренно, довго, скільки треба, чекав на спізняйків, і, навіть рушивши, зупинявся, підбирав тих, хто махав йому рукою; люди бігли за ним, пухкаючи, в чому були подібні до нього, але різнились від нього тим, що бігли що єсть духу, а він рухався з розумною повільністю. Тепер ні Ерме-нонвіль, ні Арамбувіль, ні Енкарвіль уже не воскрешали переді мною грізної величі норманського підбою, і міста не раділи тому, що їх цілковито вузили з незбагненного смутку, який огортав їх вогкого вечора. Донсьєр! Довго-довго потому, як я вже вивчив місто і мої мрії розвіялись, у його назві зберігся любий вуличний холодок, освітлені вітрини, виставлена за шибками смаковита дичина. Донсьєр! Нині це була лише станція, де в поїзд сідав Морель; Еґлевіль (Aquilaevilla) — станція, де нас зазвичай виглядала княгиня Щербатова;. Менвіль — станція, де в погідні вечори висідала з потяга Альбертина, якщо вона не здорожилася і їй хотілося ще трохи побути зі мною: звідси додому їй треба було пройти стежкою не набагато далі, ніж від Парвіля (Paterni villa). Я не тільки не спізнавав тривожного ляку самотности, як першого вечора, а вже й не боявся, що він мене охопить, не боявся, що тужитиму по батьківщині, що всиротію на цій землі, урожайній не лише на каштани й тамариск, а й на дружні взаємини, які снувалися по шляху довгою сув’яззю, іноді уриваючи її, як пасмо синіх пагорбів, а іноді ховаючи за прискалком чи подорожньою липою, але завше на кожній зупинці посилаючи до мене привітного дідича, який уривав мій шлях теплим ручканням, розбивав мою тугу і зголошувався в разі чого їхати далі удвох. На наступному двірці на мене чекав ще хтось, отож-бо свисток іграшкового локомотивчика звістував про те, що, розлучившися з одним знайомим, я зараз же зустрінуся з іншим. Між найвідда-ленішими один від одного замками і прокладеної біля них залізниці, якою потяг рухався не швидше, ніж якийсь двоногий поспішайло, відлеглість була така маленька, що тієї миті, коли, стоячи на пероні, нас кликали з почекальні їхні властителі, нам ввижалося, ніби вони нагукують нас, стоячи на порозі своїх домів або з вікна своєї кімнати, ніби департаментська вузькоколійка була звичайною вуличкою провінційного містечка, а відлюдне дворянське гніздо — якимсь міським палациком; і навіть на тих поодиноких станціях, де ніхто не казав мені «Добривечір!», тиша була налита для мене особливою цілющою заспокійливою щер-тю, бо я знав: вона зіткана зі снів моїх приятелів, що вклалися у ранні обляги в поблизьких замках, де мене чекає гостина, як я збуджу їх’і попрошу притулку. Звичка так заповнює наш час, що через кілька місяців по прибутті до міста нам не залишається жодної промитої хвилини, хоча спершу місто давало до наших послуг усі дванадцять годин дня, а якби випадково одна з цих годин і нині виявилася дозвільною, мені б і на гадку не спало вжити її на огляд церкви, задля якої я прибув колись до Бальбека, чи навіть на порівняння Ельстірового пейзажу з раніше побаченим у нього шкіцом, — я просто вирушив би до пана Фере зіграти ще одну партію в шахи. Справді, руїнницький вплив Бальбека, так само, як і його чар, полягав у тім, що він обернувся для мене у край знайомих; його незвичайна розлеглість, латки піль, засіяні понад берегом, перетворювали мої візити до розмаїтих приятелів на мандрівки й водночас зводили ці мандрівки до шерегу світських розваг. Колись, перегортаючи розділ про Ла-Манш у звичайнісінькому «Замковому річнику», я зазнавав не меншого хвилювання, ніж тоді, коли гортав залізничний путівник, а нині назви залізниць стали для мене такі звичні, що я розгортав путівник на сторінці Бальбек-Дувіль через Донсьєр з таким самим незворушним спокоєм, з яким розгорнув би будь-яку адресну книгу. У цій надто «соціальній» долині, усіяній по периметру численними моїми видимими і невидимими приятелями, поезію вечорового пугикання сича чи жаб’ячого кумкання тепер для мене заступало «Як ся маємо?» пана де Крікто чи «Хай!» Брішо. Тамтешнє повітря гасило гризоти, і в ньому, насиченому людською теплотою, дихалося легко й навіть аж занадто безжурно. Принаймні тут я навчився підходити до всього практично. Одруження з Альбертиною здавалося мені шаленством, та й годі.