Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

На службі про де Вогуберів казали — без задньої думки, — що вдома спідницю треба б носити чоловікові, а дружині — штани. В цих словах крилася чимала частка правди. Маркіза де Вогубер була чоловіком. Чи завжди була така, а чи з часом стала такою, як я її побачив, — байдуже, і в тому і в тому разі ми маємо до діла з одним зі зворушливих див природи, які, надто у другому разі, уподібнюють людське царство до царства квітів. Якщо слушний перший здогад, — себто якщо майбутня маркіза де Вогубер була завжди дебела хлопчачурка, — то це означає, що диявольська, але добротворна хитрість природи надала дівчині оманливої подоби чоловіка. І юнак, який цурається жінок і хоче зцілитися, набігає своєї тропи, знаходячи собі наречену, подібну до вантажника. У противному разі, якщо жінка не вирізняється зразу чоловічими рисами, вона поступово, щоб сподобатися мужеві, набуває їх, навіть несвідомо, через мімікрію, завдяки якій квіти уподібнюються до комах із тим, щоб привабити їх. Вона бідкається, що вона нелюба, вона не чоловік, і це бідкання робить її мужеподібною. Та облишмо ці два нечасті випадки — хто не спостерігав, як найнормальніше подружжя, зрештою, стає схоже одне на одного, іноді навіть взаємно міняються своїми прикметами. Колишній канцлер німецький, князь Бюлов, одружився з італійкою. З часом на Пінчо зауважено, як багато муж-німчик набрався італійської чуйности і як багато німецької брутальносте перейшло до італійки. А тепер візьмімо випадок і зовсім екстраординарний: кожен знає видатного дипломата французького, чий родовід нагадувало лише його ймення, одне з найвідоміших на Сході. Вматерівши, постарівши, він перекинувся на східну людину, дарма що раніше ніхто гадки не мав, що в ньому сидить ця людина, і нині, бачачи його, друзі несамохіть думають, що йому бракує лише фези.

Але повернімося до оповитих мороком невідомосте звичаїв посла, чий патріархально розплилий силует ми щойно накреслили. Маркіза де Вогубер втілювала в собі набутий чи вроджений жіночий тип, безсмертним взірцем якого є принцеса Палатинсь-ка. Ця остання, завжди в амазонці, перебравши у чоловіка більше, ніж мужність, запозичивши вади чоловіків, що не люблять жінок, у своїх листах, листах пліткарки, розповіла про взаємини, які підтримували між собою всі двораки Людовіка XIV. Такі жінки, як маркіза де Вогубер, соромляться того, що вони у чоловіків занедбані, — ось що сприяє посиленню їхньої муже-подібности, ось що поступово убиває в них усе жіночне. Зрештою вони набувають якостей і вад, що є протилежністю чоловікової вдачі. Чоловік стає дедалі легковажнішим, розпещенішим, нескромнішим, тоді як дружина обертається на якесь непривабливе зерцало тих чеснот, які мали б бути притаманні мужеві.

Приниження, нудьга, обурення давалися взнаки — поправні риси маркізи де Вогубер утрачали вроду. На жаль, я відчував, що вона дивиться на мене з цікавістю і допитливістю, як на одного з тих молодиків, які так подобалися де Вогуберові і в яких їй так хотілося б утілитися, — саме тепер, коли її підтоптаний муж горнувся до молоді. Вона дивилася на мене з такою пильністю, з якою провінціалка копіює з каталогу модної крамниці англійський костюм, що так личить гожій дівчині, зображеній у каталозі (одній і тій самій на всіх сторінках, але завдяки різним позам і багатству туалетів оберненій в оманливе розмаїття істот). Тваринний потяг, що штовхав до мене маркізу де Вогубер, був такий сильний, що вона, збираючись піти випити шклянку оран-жади, навіть схопила мене за руку, щоб я провів її. Проте я випручався, виправдуючись тим, що мушу скоро їхати, а я ще не відрекомендувався господареві дому.

До виходу в сад, де принц гомонів з гістьми, було недалеко. Але ця відстань лякала мене більше, ніж коли б мені треба було пробігти під ураганним вогнем.

Дами, що, як мені гадалося, могли б мене рекомендувати, були в саду і всім захоплювалися, хоча насправді нудьгували. Поки такі прийняття в розпалі, винести якусь думку про них годі. Ціну їм можна скласти лише назавтра, коли вони стають предметом зацікавлення незапрошених. Письменникові справжньому, вільному від дурного шанолюбства багатьох літераторів, при читанні статті критика, який завжди хвалив його, а тут, перераховуючи пересічних авторів, його навіть не згадує, — такому письменникові ніколи дивуватися: його кличе робота. А світська жінка б’є байдики і, прочитавши у «Фігаро»: «Вчора принц і принцеса Ґермантські давали великий вечір» тощо, вигукує: «Як же це так? Три дні тому я цілу годину розмовляла з Марі-Жільбер, і вона мені нічого не сказала!» — і починає сушити голову, чим же вона не догодила Ґермантам. Треба сказати, що запрошені на раути до Ґермантів бували часами здивовані не менше, ніж незапрошені. Смолоскип цих свят спалахував тоді, коли ніхто цього не сподівався, і, бувало, кликав тих, кого принцеса Ґермантська не згадувала вже кілька років. А майже всі світовці — люди такі нікчемні, що судять про свого ближнього з того, настільки ті гречні; якщо їх запрошено — люблять його, а згордовано — ненавидять. А втім, про згордованих: принцеса нерідко не запрошувала навіть деяких своїх друзів з остраху розгнівити «Паламеда», який їх відлучив. Отож я міг бути певен, що вона не говорила про мене з бароном де Шарлюсом, інакше мене б тут не було. Зараз він стояв плечима до саду, обік німецького посла, спираючись на поруччя парадних сходів, які вели до палацу, і, крім кількох шанувальниць, що обступили барона, майже затуляли його, кожен гість мусив підходити, щоби з ним привітатися. Він відповідав на уклони, називаючи імена та прізвища. Тільки й чулося: «Добрий вечір, пане дю Азе, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Верклюз, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Ґуверне, добрий вечір, Філібер, добрий вечір, люба посланнице» тощо. Це безугавне дзявкання уривалося доброзичливими настановами або ж запитаннями (при чому барон не слухав відповідей), ставленими стримано привітним, удавано байдужим тоном: «Дивіться, щоб донечка не застудилася, в саду завжди вогкувато. Добрий вечір, пані де Брант! Добрий вечір, пані де Макленбург! А чи панночка приїхала? У своїй чудовій рожевій суконьці? Добрий вечір, Сен-Жеран!» Звісно, в баро-новій поставі відчувалася пиха: де Шарлюс знав, що він — один із Ґермантів і відіграє неабияку ролю на цьому святі. Але тут була не тільки пиха, для людини естетично розвиненої саме слово свято набирало відтінку пишноти, збуджувало цікавість, ніби це було не свято, влаштоване світовцями, а свято відтворене на полотні Карпаччо або Веронезе. Ба! Німецький принц, яким був пан де Шарлюс, десь-найпевніш уявляв собі свято з «Тангейзера». А собі здавався маркграфом, який під брамою до Вартбурзь-кого замку для кожного гостя знаходить доброзичливе слово, тоді як їхній вхід до замку чи до парку вітає довга, раз у раз підхоплювана знову фраза славетного маршу.