Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Я відійшов від принцеси і більш уже не смів підступити до неї; я відчував, що їй сказати мені зовсім нічого і що, попри всю свою доброзичливість, ця напрочуд ставна, гожа жінка, шляхетна шляхетністю тих вельможних пань, які колись думно сходили на ешафот, могла б лише — оскільки запропонувати мені лимонаду вона не зважилася — повторити те, що сказала мені вже двічі: «Принц на вході до саду». Та коли б я рушив до принца, у мене б ожили інші побоювання.

Так чи інакше, а мені треба було знайти когось, хто б мене рекомендував. Усі голоси перекривало непогамовне базікання барона де Шарлюса та його ясновельможности дука Сідонії — їх щойно познайомили. Здогадатися, що ті чи ті люди — одного ремесла і грішать одним гріхом, неважко. Барон де Шарлюс і дук де Сідонія зразу відчули, що вада у них спільна: це потреба в балаканині, і до того ж — безугавній. Миттю зміркувавши, що зло, як сказано у відомому сонеті, непоправне, обидва постанови-ли не мовчати, а говорити, не слухаючи одне одного. Ось чому в вітальні лунав такий гук, який зчиняють герої мольєрівських комедій, розбалакуючи воднораз про різне. Гучноголосий барон був певен, що візьме гору, заб’є кволий голосок дука де Сідонії, проте не здолів знеохотити свого партнера, бо коли барон де Шар-люс зводив подих, пауза заповнювалася жебонінням еспанського гранда, який незворушно снував свій монолог. Я міг би попросити барона де Шарлюса рекомендувати мене принцові Ґер-мантському, але побоювався, і цілком слушно, що барон гнівається на мене. Щодо нього я виявив чорну невдячність, удруге відкинув його пропозицію і не подавав ознак життя від того вечора, коли він так щиросердо відвіз мене додому. А проте сцена між ним і Жюп’єном, яка відбулася у мене перед очима сьогодні пополудні, не могла заднім числом правити мені за виправдання. Я не підозрював нічого подібного. Правда, зовсім недавно, коли мої родичі дорікали мені, що я з лінощів досі не черкнув кількох рядків баронові де Шарлюсу, я спалахнув і заявив, що вони силують мене до того, щоб я прийняв плюгаві пропозиції. Але я звинувачував їх зозла, прагнучи допекти батькам до живого. Насправді у баронових пропозиціях я не розпізнав нічого спорзно-го, ба навіть сентиментального. Цю дикість я вигадав, як мені тоді уявлялося, зумисне для своєї рідні. Проте іноді прийдешність живе в нас, хоча ми про це не здогадуємося, а наші нібито брехливі слова креслять уже недалеку реальну подію.

Барон де Шарлюс мою невдячність, мабуть, дарував би мені. Інше його казило: моя поява у принцеси Ґермантської, а віднедавна й мої візити до його невістки зводили нанівець його врочисту заяву: «Ніхто не потрапить до таких салонів без моєї санкції». Я поламав ієрархічні щаблі — то була неабияка похибка, ба більше, непрощенний злочин. Барон де Шарлюс знав, що громи і блискавки, які він метав проти тих, хто не слухався його наказів, чи проти тих, кого він не злюбив, більшість, попри всю лють, яку це в ньому збуджувало, мала за солом’яний вогонь, безсилий уже вигнати кого-небудь звідки-небудь. Але, може, він гадав, що його влада — хай урізана, але ще значна — і досі вдат-на діяти на таких новачків, як я. Ось чому мені здавалося недоречним просити барона про послугу на цьому рауті, де сама моя присутність здавалася іронією над його пихою.

Нараз мене зупинив професор Е*** — людина досить вульгарна. Його здивувало, що він бачить мене у Ґермантів. Мій подив від зустрічі з ним був ще більший; адже такого розбору людей до цього вечора, як, до слова, й потім не приймали у принцеси. Професор вилікував недавно принца (того вже навіть пособорували) від гнійного запалення легенів, і принцеса Ґермантсь-ка з вдячносте до нього пішла на порушення звичаю, от його цього разу й запросили. У салонах він не знав жодної душі, блукати самотою, як посланцеві смерте, йому набридло, і, впізнавши мене, він одразу збадьорився і поспішив до мене. Ще й інша причина спонукала його до цього. Професор дуже боявся помилитися в діагнозі. Одначе його практика була така велика, що він не завжди мав змогу простежити (якщо бачив хворого лише раз), чи його передбачення підтвердилися. Читач, може, не забув, що як у бабусі стався удар, я одвіз її до професора Е*** того вечора, коли він велів пришивати йому безліч орденів. За цей час він уже забув про те, що його повідомили про її смерть листовно. «Адже ваша бабуся померла? — запитав він, і в голосі його пробивалася майже певність, не позбавлена легкого побоювання. — А! Ну звісно ж! Зрештою я, тільки-но я на неї глянув, так зараз і збагнув: вона безнадійна, я це добре пам’ятаю».