Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Він відклонився мені зовсім не так, як відклонився б барон де Шарлюс. У своє вітання маркіз де Вогубер, окрім незліченних кривлянь, належних, на його думку, світовцеві та дипломатові, вкладав якусь особливу хвацькість, веселощі, браваду, з одного боку, аби створити враження, ніби він життєлюб, — тоді як йому боліла його невдала кар’єра, без сподіванки на підвищення, під загрозою відставки, а з другого, — щоб здаватися молодим, енергійним, чарівним, тоді як він уже не зважувався навіть зазирати в дзеркало, щоб не бачити зморщок, застиглих у нього на обличчі, про яке він мріяв, щоб воно пашіло шармом! Ні, перемог він не прагнув, наляканий думкою про плітки, скандали, шантаж. Перейшовши від майже хлоп’ячої розпусти до цілковитого посту відтоді, як почав мріяти про Ке д’Орсе та про велику дипломатичну кар’єру, він уподібнився до звіра у клітці й кидав на всі боки полохливі, хтиві й тупі погляди. Він так спав з розуму, що не усвідомлював простої речі: урвіси, з якими він водився в юності, давно вже не шмаркачі, і коли газетяр гукав йому над вухом: «Ла Пресс!», маркіз так і скидався — не так із хоті, як із переляку: а що, як його впізнали й вистежили.

Хоча свої втіхи маркіз де Вогубер офірував невдячній Ке д’Орсе, серце у нього іноді грало, і через це йому хотілося подобатися. Бог відає, скількома листами засипав він своє відомство, на які способи брався, діючи на власну руку, як надуживав впливом своєї дружини (котру через її дебелість, вельможність, муже-подібність, а надто через нікчемність її чоловіка всі вважали за генія і думали, що справжній посол — це вона), щоб зарахувати якогось молодика — цілковитого нуля — до штату посольства! Щоправда, через кілька місяців або через кілька років, якщо йому привиджувалося, ніби цей нікчемний, але зовсім не шкідливий аташе холодний з ним або навіть риє під ним яму, він із таким самим істеричним запалом карав його, з яким раніше ущедряв щедротами. Він натискав на всі пружини, щоб відкликати молодика; директор департаменту політичних зносин щодня отримував від нього такі листи: «Коли ви, зрештою, приберете від мене цього пройдисвіта? Потримайте його в чорному тілі

— це в його власному інтересі. Хай трошки попісникує». Ось чому посада аташе при цареві Теодосію була малоприємна. Але в усьому іншому, завдяки неодмінному здоровому глузду, глузду світської людини, маркіз де Вогубер був одним із найкращих представників французького уряду за кордоном. Коли згодом його заступив державний муж, на думку всіх, вищий за маркіза, заступив усевіда якобинець, між Францією і країною, де панував цар, вибухнула війна.

Маркіз де Вогубер, як і барон де Шарлюс, не любив вітатися першим. І той і той воліли відклонятися; а що, як той, кому вони подадуть руку, відтоді як вони зустрічалися востаннє, міг почути про них плітки. Щодо мене, то я не змусив маркіза мучитися, — я перший привітався до нього, хоча б уже з огляду на вікову різницю. Він відклонився мені, зачарований і ощасливлений, очі йому досі бігали, ніби обаполи від нього росла конюшина, яку йому заборонили скубти. Я подумав, що перш ніж просити рекомендувати мене принцові, годилося б попросити маркіза зазнайомити мене з його дружиною, а за принца згадати вже потім. Зраділий і за себе і за дружину, він повів мене твердою ходою до маркізи. Опинившись перед нею, показав їй на мене очима та жестом руки, всіляко виявляючи до мене пошану, але попри це не пустив пари з уст і за хвилю метушливо почимчикував геть, покинувши мене наодинці з дружиною. Вона одразу ж подала мені руку, не знаючи, проте, до кого виявляє свою прихильність, отож я збагнув, що маркіз де Вогубер забув, як мене звати, а то й зовсім не впізнав, але, з ввічливости не зізнаючись у цьому, обернув ритуал презентації в якусь пантоміму. Виходить, я не домігся нічого: як просити даму рекомендувати мене господареві дому, коли та не відає навіть, як мене звати? А тут ще й сиди і веди розмову з маркізою де Вогубер. Мені це не подобалося з двох поглядів. Я зовсім не мав охоти байдикувати на цьому рауті без кінця-краю, бо домовився з Альбертиною (я подарував їй ложу на «Федру»), що вона приїде до мене десь опівночі. Звичайно, я не був у неї закоханий; запрошуючи її приїхати, я скорявся чуттєвому жаданню, та й край, хоча стояла спека, коли розкута чуттєвість охотніш навідує органи смаку, шукаючи насамперед прохолоди. Дужче, ніж про поцілунок дівчини, вона мріє про оранжаду, про купанку, їй кортить милуватися на цей облуплений від лушпайки і сочистий місяць, що тамує небесну спрагу. А проте я сподівався в товаристві Альбертини, яка будила в мені відчуття прохолоди хвиль, розбити мою тугу, яку неодмінно навіяли б на мене звабливі жіночі личка (адже на рауті у принцеси були не лише дами, а й дівчата). З другого боку, обличчя величної маркізи де Вогубер, бурбонисте й понуре, не мало в собі нічого привабливого.