Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Треба було на щось, одначе, зважитися. Я бачив під деревами жінок, з якими був так чи інакше знайомий, але зараз вони здавалися мені зовсім іншими, бо гостювали у принцеси, а не в її кузини, і сиділи не перед тарілками з саксонської порцеляни, а в затінку каштанів. Вишуканість оточення тут не грала ролі. Навіть якби принцеса мала оточення скромніше, ніж «Оріана», я б хвилювався не менше. Коли в нашій вітальні гасне електрика і приносять гасові лампи — для нас також усе переінакшується. З нерішучости мене вивела маркіза де Сувре. «Добрий вечір! — привіталась вона, підходячи до мене. — Ви давно не бачили ду-кині Ґермантської?» Вона, як ніхто, вміла надавати таким фразам інтонації, яка доводить, що вона проказує їх не з безнадійної глу-поти, як ті, хто не відає, що сказати, й щоразу згадує спільних знайомих, хоча знайомство це надто далеке. Навпаки, її погляд, чуйний і значущий, промовляв: «Не думайте, що я вас не впізнала. Ви — той молодик, що я бачила у дукині Германської. Я добре пам’ятаю». На жаль, опіка, яку мені заповідало це речення, дурне на перший погляд, а насправді з тонким прицілом, виявилася надзвичайно вутлою: вона одразу розвіялася, коли я наважився з неї скористати. Маркіза де Сувре мала своєрідний хист: якщо треба було закинути за когось добре слівце перед зверхни-ком, то прохач вірив, що вона йому протегує, а зверхник у те, що вона нічого не хоче зробити для прохача, і завдяки такій її гнучкості прохач відчував до неї вдячність, а високопоставлена особа могла з чистим сумлінням не вдарити палець об палець. Тож коли, заохочений гречністю цієї дами, я попрохав її відрекомендувати мене принцові Германському, вона, вибравши мить, коли господар дому на нас не дивився, по-матірньому взяла мене за плечі й, усміхаючись до принца, який саме одвернувся і бачити її не міг, вдавано ласкаво, для годиться, попхнула мене в його бік, але я залишився стояти, як стояв. Ось як вони падлючать, ці люди з вищого світу!

Дама, яка привіталася до мене, називаючи мене на ймення, була ще підліша. Ведучи з нею розмову, я все пригадував, як же її звати: добре пам’ятав, що десь із нею обідав, пам’ятав, про що ми тоді гомоніли. Проте моя увага, звернена вглиб, де крився спомин про неї, не знаходила її ймення. І все ж воно там було. Моя думка ніби розпочала з ним таку собі гру: вона силкувалася вхопити його обриси, його заголовну літеру, а потім вияскравити його все. Шкода праці: я відчував приблизно його масу, вагу, що ж до форм, то, зіставляючи його з ледве видимим бранцем, скуленим у темному внутрішньому кам’яному мішку, я казав собі: «Ні, не те». Звісно, я міг би вигадати найхимерніші імена. На жаль, тут треба було не творити, а відтворювати. Будь-яка розумова робота легка, якщо вона не уярмлена дійсністю. Та зараз я був у ярмі. Аж це ім’я зринуло мені все до павутиночки: «Віконтеса д’Арпажон». Ні, я не так висловився: зринуло, як мені гадається, несамохіть. Так само я не вірю, щоб безліч пов’язаних із цією дамою благеньких спогадів, які я кликав на допомогу (вдаючись до таких заклять: «Таж це та дама, що подругує з маркізою де Сувре і так простодушно шанує Віктора Гюго — з якимсь змішаним почуттям страху й нехоті), — я не вірю, щоб усі ці спомини, які витали між мною та її йменням, якось сприяли тому, що воно нарешті спливло. Коли пам’ять починає гуляти в хованки, то при бажанні воскресити якесь ім’я, ми не годні діяти поступово. Ми нічого не бачимо, а потім нараз вигулькує точне ім’я, зовсім одмінне від того, яке нам леліло. То не воно прийшло до нас. Я радше гадаю, що з роками ми віддаляємося від зони, де імена малюються виразно, і тільки зусиллям волі й уваги, а отже, і загостренням духовного зору, я міг прорізати пітьму і все ясно побачити. У кожному разі, якщо і є переходи від забуття до воскресіння в пам’яті, то ці переходи несвідомі. Бо імена, що трапляються нам на шляху до справжнього імені, це імена оманливі й нітрохи не наближають нас до нього. Власне кажучи, це навіть не імена, а часто лише звичайнісінькі шеле-стівки, яких немає в знайденому врешті імені. Власне, ця праця думки, що переходить від небуття до реальности, дуже і дуже таємнича; зрештою можна подумати, ніби випадкові шелестівки

— то якісь жердинки, які нам незграбно, хоча й завчасу, подають, щоб допомогти нам учепитися за правильне ім’я. «Все це, — скаже читач, — не стосується непослужливости цієї дами, та що ви пішли на такий довгий відбіг, дозвольте мені, пане авторе, забрати у вас ще хвилинку і сказати: «Прикро, що ви, зелений молодик (або ваш молодий герой, якщо в його ролі — не ви), такий забудько, що не могли пригадати, як звати добре знайому вам даму». — «Авжеж, це так, пане читачу, на превеликий жаль. Ба! Це ще досадніше, ніж вам здається: адже це заповідь тих часів, коли імена та слова позникають з ясного поля свідомости, тих часів, коли ти вже не зумієш називати самому собі імена тих, кого добре знав. Атож, справді прикро, що вже замолоду доводиться ритись у пам’яті, аби відшукати добре відомі тобі імена. Але якби ця неміч пов’язувалася лише з іменами ледь знайомими, призабутими цілком природно, якими нам не хочеться обтяжувати ледачу пам’ять, то вона, ця неміч, була б нам ще й корисна». — «Перепрошую — чим же?» — «А тим, шановний добродію, що тільки хвороба дає нам нагоду помічати, вивчати і розкладати на частини механізми, з якими інакше ми б не ознайомились, дає таку нагоду і змушує із неї користатися. Хіба людині, яка щовечора падає крижем на постіль і перестає жити до тої миті, коли приходить пора їй прокинутися і встати, хіба така людина може провадити бодай якісь дрібні спостереження над сном, не кажучи вже про здійснення великих відкрить? Та вона ледве усвідомлює, що спить. Тільки несплячки якось допомагають уявити, що такс сон, кинути в цей морок бодай трошки світла. Бездоганна пам’ять не є спонукою до вивчення пам’яти. «Зрештою, чи рекомендувала вас віконтеса д’Арпажон принцові?» — «Ні, але я прошу не перепиняти мене, дозвольте мені розповісти до кінця».