Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Аж це з розчахнутих навстіж дверей саду, де колись за наказом дука д’Егільйона розводили екзотичних звірів, долетів звук немовби нюшкування: чиїсь ніздрі втягували в себе усю цю пишноту, намагаючись нічого не залишити. Сопіння наближалося, я про всяк випадок рушив йому назустріч, отож шепіт графа де Бреоте «Вечір добрий!» — залунав у мене над вухом не як скрегіт від гостріння іржавого притупленого ножа, і тим паче не як рохкання вепра, пустошителя упораних нив, а як підбадьорливий голос можливого рятівника. Увагу цього мужа, не такого впливового, як маркіза де Сувре, зате товариськішого, ніж вона, куди ближчого до принца, ніж віконтеса д’Арпажон, можливо, введеного в оману щодо моєї ролі в колі Ґермантів, а може, обізнаного про неї краще за мене, привернути було спочатку нелегко, нелегко тому, бо він, тріпочучи ніздрями й роздимаючи їх, крутив головою і вибалушував цікаво монокль, ніби потрапив на виставку шедеврів. Але, почувши моє прохання, він зголосився вволити його, підвів мене до принца і відрекомендував, причому під час цієї презентації обличчя його набуло церемонного й вульгарного виразу і водночас виразу ласунчика, буцімто він передавав принцові, розхвалюючи лакомини, тарелю з птифурами. При бажанні дук Ґермантський міг поводитися ласкаво, привітно, доброзичливо, гостинно, просто, тоді як прийняття, влаштоване мені принцом, справляло враження штивности, церемонности, чванькуватости. Він ледь посміхнувся мені, звернувся до мене офіційно: «Пане». Я часто чув, як дук Базен збиткувався з його пиндючности. Але з перших слів, якими озвався до мене принц і які своєю холодністю й поважністю творили цілковитий контраст із речами Базена, я зрозумів, що пихатий якраз дук Базен, хоча панібратається з вами уже після першої візити до нього, і що насправді простий не він, а принц. Якщо у його стриманості й не відчувалося бажання бути з вами на короткій стопі — таке бажання у нього немислиме, — принаймні відчувалася повага до нижчого за себе, як це трапляється в кожному ієрархічному середовищі, скажімо, в суді чи в університеті, де генеральний прокурор чи декан, свідомі свого високого обов’язку, ховають під своєю традиційною спесивістю, може, більше щирої простоти, а якщо пізнати їх ближче, то, може, й більше доброти, непідробного простосердя, ніж нові люди з їхньою грою в панів-братів. «Ви збираєтеся ступити у слід вашого батька?» — спитав мене принц якось відсторонено, але не без цікавости. Я відповів загальниками, щоб не заважати господарю вітати нових прибульців, та й пішов собі: я розумів, що принц поставив мені запитання лише з ґречности.

Я побачив Сванна і захотів побалакати з ним, але в цю саму мить принц Ґермантський замість привітати, стоячи на місці, Одеттиного чоловіка, одразу з силою утяжного рукава помпи поволік його до саду, наче збираючись, як висловилися потім декотрі, «викинути його за двері».

У товаристві я поводився так неуважно, що лише за день із газет дізнався, що на рауті цілий вечір грала чеська оркестра й щохвилини спалахували бенгальські вогні, і тільки можливість побачити славетний водограй Юбера Робера трохи мене отямила.

На лужку, отіненому крислатими деревами, з яких деякі були не молодші за фонтан, цей красень стояв осторонь і бовванів уже здалеку, стрункий, нерухомий, затужавілий, і вітрець бавився лише з найдрібнішим струменем його блідого тріпотливого султану. Вісімнадцяте сторіччя надало його лініям чепурности, проте, подбавши про якийсь стиль для водомету, ніби вбило його; од-далік він вражав своєю досконалістю, але позбавляв вас відчуття, що ця вода жива. Навіть у вогкій хмарці, згущеній на його вершині, відчувалася доба, як відчувається вона в тих хмарах, які мостяться над версальськими палацами. Але зблизька було видно, що хоч цівки водограю, подібно до каміння античного палацу, й дотримуються накресленого заздалегідь плану, що хоч нові й нові води, пирскаючи вгору, сліпо слухаються давніх вказівок будівничого й виконують їх бездоганно точно, все ж вони немовби їх і порушують, бо допіру сила-силенна їхніх летючих танків створювала у тих, хто дивився здалеку, враження єдиного викиду. Насправді це фонтанування було не менш краплисте, ніж тоді як здалеку воно ввижалося мені негнучким, збитим, суціль литим. Приступивши трохи ближче, можна було побачити, що ту суцільність, на око, щиро лінійну, підтримував у всіх точках шугання струменя, скрізь, де той міг би розбитися, рівнобіжний стовп, який злітав вище за перший, а сам на ще більшій, але обтяжливій для нього висоті, підпирався третім. Зблизька було видно, як безсилі краплини зривалися з водяного стовпа, стикалися в леті зі своїми розімчаними вгору посестрами, а часом, розшарпані, підхоплені вихором збуреного тим невпинним фонтануванням повітря буяли, перш ніж упасти в басейн. Своїми коливаннями, своїм рухом угору і вниз вони порушували і м’якими своїми випарами скрадали стрункість і пружність цього стовбура, увінчаного довгастою хмаринкою, згромадженою з міріадів крапелинок, ніби фарбованих у золотаво-брунатну барву, хмариною, що, незмінна й воднораз легесенька, прудка, небитка, нерухома, линула до інших небесних хмар. На лихо, досить було повіяти вітру — як звідти на землю летів кососік, а то й відколювався якийсь неслухняний струмінь, і коли роззява не тримався на шанобливій відстані, він міг промокнути до рубчика.