Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Саме так професор Е*** дізнався чи згадав про кончину моєї бабусі, і на похвалу йому, а заразом і на похвалу цілому лікарському корпусові я повинен сказати, що він при цьому не виявив, а може, й не відчув, утіхи. Лікарські помилки незліченні. Лікарі зазвичай грішать оптимізмом, коли прописують терапію, і песимізмом, коли вгадують розв’язку. «Вино? В невеличкій дозі воно вам не зашкодить, власне, воно покріплювальне! Статеві зносини? Зрештою це ж функція організму! Я дозволяю вам і те, і те, але не надуживайте — зрозуміло? Надмір завжди шкодить». 1 одразу ж хворого опановує страшенна спокуса відмовитися від обох цілющих засобів — від питної води і від цноти! Зате коли в недужого щось із серцем, коли білок тощо, тут медики дають хука. Виявивши у хворого поважні, але функціональні розладнання, вони легко приписують йому гаданий рак. Хвороба невиліковна, хворого можна й не одвідувати. А коли хворий, полишений напризволяще, сам собі призначить найсуворіший режим і, зрештою, одужає чи принаймні виживе, то лікар, переконаний, що його пацієнт давно вже переселився на цвинтар Пер-Лашез, спіткавши його на вулиці Опери, вбачатиме в уклоні колишнього пацієнта кпини. Уявіть собі обурення голови суду, котрий два роки тому засудив на смерть якогось неробу, і ось бачить, як той любісінько гуляє собі на волі! Огулом лікарі (я кажу, звісно, не про всіх лікарів і не забуваю про чудові винятки) не так тішаться тим, що їхній вердикт був слушний, як дратуються і сердяться через те, що він не збувся. Ось чим пояснюється, що професор Е***, хоча й радий був, звісно, з того, що не помилився, проте здолав заговорити печально зі мною про нашу втрату. Він не хапався завершити розмову, бо завдяки їй почував себе розкутіше і мав змогу побути у принцеси ще якийсь час. Він заговорив про спеку, яка панувала в ті дні, й, хоча відзначався освіченістю і міг би орудувати поправною францужчиною, спитав мене так: «Вам не дошкуляє гіпертермія?» Адже медицина з Мольєрових часів зробила певний поступ у пізнанні, але не в термінології. «Пітніння — ось що небезпечне за такої погоди, — сказав лікар. — Надто у вітальнях, де стоїть така задуха. Якщо вдома вам захочеться пити, то найкорисніше тут буде тепло» (очевидячки, він мав на увазі гарячі напої).

Я знав, від чого вмерла моя бабуся, і розмова з лікарем зацікавила мене, тим паче, що я недавно вичитав у книзі одного вченого світила, що випоти шкідливі для нирок, бо через шкіру виходить те, чому слід виходити іншим шляхом. Я побивався, що бабуся померла у спеку, і це нещастя був схильний приписувати жароті. Докторові Е*** я про це не згадав, але він сам мені сказав: «Спека, коли така велика пітливість, добра тим, що розвантажує нирки». Медицина наука далеко не точна!

Вчепившись у мене, професор Е*** не мав охоти мене покидати. Та ось я помітив маркіза де Вогубера: той віддавав принцесі Германтській низенькі уклони праворуч і ліворуч, відступаючи щоразу на крок. Маркіз де Норпуа недавно познайомив мене з ним, і я мав надію, що маркіз погодиться відрекомендувати мене господареві дому. Обсяг цього твору не дозволяє мені довго розводитися, внаслідок яких подій їхньої молодости маркіз де Вогубер, один із небагатьох світовців (а може, єдиний), був — як це називають у Содомі, — «в інтимі» з бароном де Шарлюсом. Та якщо наш амбасадор при дворі царя Теодосія мав спільні з бароном вади, то в нього вони були чимось наче блідою копією цього останнього. Перепади симпатії і зненавиди, в які вкидали барона бажання причарувати, а потім страх — теж примарний — накликати на себе презирство або принаймні зрадити себе, прибирали у де Вогубера куди м’якшої, сентиментальнішої і дурнішої форми. У посла вони виглядали кумедно через його чесноту, через його «платонізм» (задля яких наш шанолюб ще замолоду склав у жертву всі втіхи), а надто через його недоумство. Якщо барон у своїй перехвалі вражав красномовством, присмачуючи лестощі найтоншими, найдошкульнішими кпинами, здатними назавжди затаврувати його жертву, то маркіз, виказуючи прихильність, впадав у вульгарність, нерідку у нездар, аристократів та урядників, а його докори (звичайно, зовсім безпідставні, як і баронові), сповнені лихого духу й тупости, породжували тим більше обурення, що півроку тому посол доводив щось зовсім протилежне, і ніхто не міг гарантувати, що він не візьметься знову за своє через якийсь час: ця регулярна хиткість надавала майже астрономічної поетичности розмаїтим фазам життя маркіза де Вогубера, хоча залічити його до світил нікому б не спало на думку.