Софія Парфанович - Загоріла полонина

Вертаючись від Дмитра, Анна за старою звичкою збирала гриби. Темні й білоголові біляки складала до кошика, що його Яцько виплів з ялівцевого коріння, а інші, як от голубінки, гіркані, лиски, клала в мішечок, що його завжди брала з собою до ліса. Ніколи бо бойкиня не йде в ліс даром та й ніколи не вертається з нього впорожні. В кожній порі там ростуть гриби, раз такі, то знову інші. Біляки посушить на зиму, а оці інші наварить на вечерю.

Дома Анна застала новину: молодшому синові Гнатові прийшов такий жовтий папір, що го кликав до воська. То вже дома і ґазда був, і Гнат, і ще кількоро парубків. Міркували, нараджувались. Папір переходив з рук до рук, парубки читали, повертали на всі боки невиданого гостя, по-російськи написаного. Розглядали, міркували, нараджувались.

— Та як, Гнате, буде? — питав Мазурів Кость, що теж дістав таке письмо, — підемо за чужих воювати, ци як?

Гнат не спішив із відповіддю. Він склав старанно папірця, вигладив його долонею і поклав у кишеню лейбика. Папір тільки зашелестів, ховаючись поза зеленими й червоними шнурками, що ними була обшита кишеня. Потім Гнат сплюнув крізь зуби та й поглянув хмурним поглядом на батька.

— Що ти маю повісти, сину, — наче відповідаючи на його німий запит, говорив Іван, — я старий, ще в австрійськім воську-м служив. То як приходило йти до воська, то-м ішов, бо мус било, та й тілько. Але, бо то мовили, шо цісар наш пан, ци тато, ци як там. І шо то за него. Та від тої пори били москалі і били поляки і тепер тоти є. І всі нашої крови жадні.

— А ми за них маєме воювати! — кинув Костьовичів Панько, дивлячись на ровесників.

— Я таке повім, тату: досить з нас, що Дмитро пішов, ци видите, як му файно при тім воську. Та й ци знаєте, за кого та й куди поженут і ци ввидите ви го даколи? То я так міркую: най буде шо хоче, а я в салдати не піду!

Анна сиділа на ослінчику та й перебирала гриби. Бронзові шапочки лисніли здоров’ям, білі пеньки виглядали з-під них, наче зуби в веселому посміху. Пахнули лісом, тішили радістю здобутків. Шапочки Анна відкладала набік, для сушення. Пеньки стругала чисто й кроїла дрібно, кидаючи до чорного залізного горшка. Будуть з картоплею на вечерю. Біля неї рачкував онучок, двоє старшеньких хлопчиків товклось на постелі. Мовчки прислухувалась Анна до розмови чоловіків. Алеж почувши Гнатове рішення, кинула роботу та й підійшла до них.

— Та й я так міркую: няй не йде! Чей я парубків родила не на то, би десь пропадали, тілько би ґаздували, та й на старість аби з них вирука била. Да як переховат ся, чей Господи, не довго, таже повідав Дмитро, шо відиш, война буде.

Заговорили про війну та розглядали, що і як буде. А потім вирішили: не підуть! Доки годні будуть, поміж людьми ховатимуться, а там вже й у лісі сховище знайдеться. Ліси великі, густі, куди там незнайомому туди ходити. А парубки знали усі стежки в гущавині й криївки в ярах та за млаками.

Вже ніч була, як виходили з Цаповичевої Іванової хати. На небі вже серед безлічі зір розсілася Квочка, а за нею рівним рядком поступали Косарі.

Ліс шумів під зорями, стиха хитаючи верхів’ям. Потоки з клекотом збігали з вершків, скачучи по камінних порогах. Де-не-де лунав постріл.

Швидко й несподівано, як громова хмара, прийшла війна. Ще люди не звикли до думки про неї, а вже горами ревли гармати, гостинцями бігли панцерні вози, а селами гуляли заграви. Ще жінки не встигли заголосити за синами й ґаздами, як їх більшовики погнали кудись у глиб краю. По дорозі дехто втікав та добивався до хати, інші пропадали безвісти. Ті, що верталися, розказували про страхіття відвороту без пуття й толку. І розказували, як нищили людську силу ті, що забрали чоловіків до чужого війська. У лагерях валялись трупи, та здебільша бойківських синів, що ще й добре рушниці не навчилися у руках тримати. Хто поклав їх шаленим прицілом, чи іншими способами, не відали.

Плакали матері, голосили жінки, а земля й небо гули й стогнали під тяжкими возами та від розривів стрілен.

Пропав і Дмитро між ними. І хоч Анна ходила шу-кати його в інші села, не знайшла ні живого, ні мертвого. Ані в Ісаях, ані в Кропивнику, ані навіть у Дрогобичі. Там і кінчився бойківський світок білейкий, то куда там ще ходити? Як живе — вернеться.

Але не вертався.

Три дні йшли зливи зеленими горами. Густими струмами лили води з бурого неба на померклу землю. Потоки, що спершу журкотіли, перейшли на гучний клекіт. Річки носили повними боками. Як ранені тварюки, вони розвертались у болях та ревли глухо.