Софія Парфанович: Загоріла полонина

Тихо й глухо в мертвих лісах Бойківщини. Ні звір, ні птах не полошить тиші лісового цвинтарища, здається тільки, як би смерть засіла на товстому пні викорчуваної ялиці та з подолка висипала оцей папір, що шелестить поміж вітроломами.

Тієї тривожної ночі, коли здавалось, що світові загибель прийшла, вернулись у село й їхні хлопці, що по лісах ховались від мобілізації. Змучені й промоклі до шкіри, але проте бадьорі, як оті стрункі й молоді ялиці — дочки, що йдуть на вируку старого лісу, що ліг покотом від бурі.

Хоч поля спустошені повінню і всюди шкода велика впала, Гнат разом з вітцем став рятувати й направляти. Потім виходив з топором у ліс, що ріс у Вапнярці. Треба було дорубувати одні вітроломи, другі обкорувати й порубати. Що грубші звести на обору, хай сохнуть. Придадуться на нову будову.

І хоч сумно було в поляглому лісі, Гнат свистав бадьоро, пробираючись крізь сітку пнів, гілля мертвого конаря.

Оце з краю лісу росте молодняк. Його засіяли з своїх плідних шишок батьки-велетні, що лягли в боротьбі з бурею. Він тепер іде протинаступом збитими лавами збройної сили. Він стрункий і хиткий в своїй молодості, але разом — одна непоборна лава. Побідним походом, стрійні в пушисту зелень щитів і шоломів, молоді йдуть на заміну старих і тих, що лягли в силі віку. Горді молодістю й непоборною силою життя, підступають до грудей старому лісові, що вже ліг і що стоїть де-не-де. Рясною, молодою зеленню вони трублять тріюмф над смертю. Кінчики своїх гілок вкрили яснозеленими лапками, вершок їх вистрілив зорею: з її рамен швидко виростуть нові, здорові конарі, новий ступінь їхнього стрільчастого деревостану.

Повні соків і сил, вони вдерлись у старий ліс. У його підніжжя вони здобули вкриту сухими шпильками землю. Переможно-гордо, з тріюмфом весни на гілках вони йдуть у змагання із смертю. Малі, буйні й твердокорінні, за ними тепер черга! Для них тепер соняшне сяйво й блакить неба. Та й цього їм не доволі. Оце лежить порохнявий пень якогось предка. На нього вистрибнули дві молоді смерічки, запустили коріння в порохно і м’якесенькі, ніжнесенькі піни своїх весняно-зелених чатин розкотили понад чорним трупом того, що жив колись.

Ще й розбіглись поміж вітроломи землеприклонні ялівці, що не пнуться в небо, тільки п’ядь за п’яддю добувають землю. Надмір свого синявого, запашного овочу сипнули на зелені мохи. Притулились до жовтих медунок, що пахнуть солодко й кохаються з чмелями та разом з густими заборолами ожинників боронять вступу в ліс.

Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.

Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.

Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.

Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.

Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.

В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали коней і тягнули їх лісом аж на берег яру. Відтіля пускали ризами в потік. Він брав їх на свою буропінну спину й ніс в село.

Порізане дерево складали в сяги. Ще довго воно там стоятиме й пахнутиме живицею, висихаючи в літньому сонці. Великі купини гілля й чатини чекали на свою чергу, щоб їх звезли в село.

Так день-у-день ішла праця в лісі, в багатьох лісах, що лягли тієї весни в смертельному падінні під ударами бурі. Жилаві бойківські руки чистили їх від трупів, молодим яличкам і смерічкам залишаючи вітер, сонце й небо та мохами вкриту землю.

Так як прогуділа буря й прошуміли зливи — і війна від бойківських зелених гір далеко відкотилася. Вже й німці прийшли і навіть встигли вже скинути жовтоблакитні прапори, що ними замаїлись міста й села назустріч новому наїзникові.