* * *
В тому місці, де молодняк доганяє старий ліс, громадка хлопчаків. Радяться. Потайки, крадькома.
— Ні, не годен! —
— Ба, та чому ніт? Альо вони годні, а ми ніт?
— Ба, они на дощатах, а ми немаємо!
Але Савчаків Михайло думає, що годен. Усі вони десять-дванадцятьлітні хлопці. Поодягані в сіряки, інколи надто довгі, певно з старшого брата, може й з батьків. На ногах у одних порядніші черевики, у других ходаки пов’язані онучами чи соломою.
Хлопці сперечаються, але Савчаків Михайло не дається переконати. Він рішається. І тоді цілий гурток підлазить під гору, беручись боком, через ліс, щоб їх не помітили.
Яцько вилазить на вершок та ховається за товстою ялицею. Ось їдуть один за одним змагуни. Останній впав. Підносять. Ледве держиться на ногах. Увага усіх звернена на нього. Хто знає, чи не сталось йому щось погане?
Яцько застромлює в рот два пальці і свище коротко й пронизливо… Тоді діється щось нове й неждане: на вершку з'являється бойківський хлопчак з саночками. Ще заки хто встиг зрозуміти, що діється, він сідає на саночки і відбившись ногами, летить стрімголов униз. Побліка тільки ахнула й завмерла в тривожному дожиданні. Навіть ґазди, що стояли спокійно й статочно та приглядались змаганням, порушились:
— Чий то парубійко, гей чий? Здурів, ци мара го напала? Таже ся вб’є і буде му капут!
Але Михайло держиться міцно. Ноги поклав на полози, руками вперся цупко в перед санчат і величезним розгоном женеться вділ. Серце здавлює йому розкішна тривога. Разом з саночками воно наче б стрибало у височінь. У грудях сміх роздзвінний, як розсипане намисто. В горлі давить тривога. Але серце скаче в грудях і сміється в божевільному леті.
Повним розгоном в'їздить Михайло на скічню, прошмигує блискавицею мимо оторопілих суддів та разом з саночками вилітає в повітря. Приявні здержують віддих. Чути тривожний скрик. З жахом глядять на хлопчака, що летить у пропасть. Не одному майже в уяві одна маса з трісок санчат і розбитого тіла хлопця.
Проте він щасливо зістрибує декілька метрів повище від скічні на стрімкий схил з'їзду, стрілою шмигнув вниз, майже доторкаючи носом санчат. Ще хвилина й у повному розгоні в’їздить на місток та проїхавши через нього задержуєс санчата в полі. Цілий і живий встає і аж тоді прочунює з того лету.
Ще хвилина мовчанки. Приявні наче б ще ждали чогось страшного. Але нічого не діється далі і тому вибухає крик, ляскання в долоні, гамір, шум і оклики. Жінки вимахують хустинами, чоловіки усміхаються і з признанням балакають швидко, оживлено. Михайло стоїть і дивиться на публіку. Алеж тільки хвилину. Зараз же він лежить перегнутий через коліно судді, одна міцна рука придержує його за карк. І друга що сили б’є в те місце, де й отець потрапляє часом. Валить справедливо, порядно, аж з білих полотняних порток куриться. Заки Михайло встиг прочуняти з дива, дістав добрих ляпасів. Та вже спортовець перестав бити, відігнув його і тягнучи за вухо:
— Це тобі за недозволену їзду скінченою на санках! Чи ти знаєш, дурню один, що ти міг розбитися, що міг тут смерти пожити? Чи ти то розумієш, осле один?
І потім, тягнучи за друге вухо:
— Пам’ятай собі і своїм кумпанам скажи, що не вільно їхати саночками по скічні, бо її це — пошкоджує!
Михайло кліпає очима, здається, що хоче плакати. Та не так з болю, як з образи. Так перед усіма… І за що? Тих, що на нартах хвалять, а його вибили. Зашарівся, скривився.
— А це тобі за відвагу, за твою сміливість!
Суддя бере Михайла за підборідок, підносить йому голову і заглядає люб'язно в очі. З кишені винимає п'ятку, велику срібну монету і дає її Михайлові.
— Рости великий і будь завжди сміливий на славу бойкам!
Михайло стоїть ні в цих ні в тих. У одній руці шнурок від санчат, у другій срібна монета. До нього підходять газди, а між ними вусатий Савчак, батько.
— А ти, шибенику! Дякуй Богу, щос живий із'їхав з такої висоти. Та й пану дякуй, що ти витріпав портки, бо якби я того бив зробив, мусів бис ліпше тямити!
Та й без п'ятки — засміялись сусіди, що приглядались цікаво такому закінченню справи.
Брильянтами й веселкою мерехкотить сніг, а Михайлові очі сміються і блищать, як два вуглики. Ліс шумить, потрясаючи засніженими коронами дерев.
Люди розходились. Але Кізявиця з Кичерою довго ще гомоніла. Чи не про подвиг Савчаковиго Михайла, сміливого парубійка і його пригоду? Мабуть. Бо ж люди довго розказували собі цю подію і ще літком, коли показували комусь це місце, додавали:
Читать дальше