Софія Парфанович: Загоріла полонина

По пухах гірських схилів розсипались нартярі. На довгих дошках наче в казкових стомилевих чоботах, ціпки в руках, наче крила. Виглядають як якісь чудні, чужинні птахи. Легко й швидко спливають з горбів. За ними залишаються дві рівні смуги та круглий закрут від хрістіянії, що нею закінчили з’їзд. Зароїлись горби, зачудувались ґазди.

— Та бо тото досить файна річ тоти нарти! Годен легко йти понад снігом, ци в ліс треба челядинови, ци в поле до тих хатів, що гей, далеко в Жолобині, ци в Сорочинах. Ба, та нам старим вже байка. Але молоді няй і собі вчутся!

Тож самі зачали робити нарти, в’язати ременями і вчитись на них їхати. Потім у Ясениці, де росте багато ясіння і де є файні майстри, зачали робити ті дощата, та такі, що чужі купували і до міст з собою везли: бо — туні. Хіба тілько три злотих пара. Та й добрі, що ей де! Але, заки ще пішли в рух нарти, хлопчики повитягали санчата і возились на них. Цілий день такий парубійко на снігу. В хату не докличешся. Хіба го вже дуже голод притисне.

— Та хто ж тому черевиків настарчит, гей хто?

Савчаків Михайло був при своїх чотирнадцятьох роках майстром в цьому ділі. І до школи часто не пішов, зате біг на сніг. То вже нераз отець з ним говорив і не якбудь, а ременем. Дров нема кому врубати, води нема кому внести, малу Марисю забавити, бо хлопчисько цілий день возиться, цілий день надворі. І не вчиться. Мус бити! Ба, та що з нього виб'є? Таже він не один, є їх ціле стадо, що тих горобців.

— Файна кумпанія, било би їм та било́ би!

Скічня стоїть горда й могутня серед лісу. Висока на сімдесят метрів, стрімка, аж страшно. На середині рівне місце, при ньому поміст. На цьому місці нартярі відбиваються до стрибка. І потім стрімголов у низ, у поточину!

— Ото раз вигадали! Дурійка ся голови імат, коль нема що робити! А потім прийшли змагання, наїхало багато гостей і газди мали добрий заробіток фірманками та роботами при гостях. Називалось то: зимовий сезон і було файно, якийсь злотий перепав у глухий час, придасться на переднівок.

По боках скічні коруговки, ленти. Над нею аж у трьох місцях брами сплетені з чатини з кольоровими написами й прапорами. Гей, як весело в лісі! Повно в ньому людей, розмов, вигуків. Та й газди прийшли. Станули си під Кізявицею раді подивитись, як пани скакатимут у поточину.

— Та бо то, чуєте, страх! Та бо то височінь! І як то скакати, Богойку милосердний?!

Але вони скачуть. Оце став молодий, здоровий і вправний хлопець. Стрункі ноги, наче сталеві пружини, вп’ялися в дошки. Бачите? Суддя дав знак, змагун похилився наперед, ціпки викинув поза себе і вже жене вниз, паче блискавиця. Здасться, що під дошками земля втікає. Розкішно швидко, нестримно у божевільному розгоні вона котиться з-під ніг. У вухах тільки вітер свище, дігнавши змагуна на похилому склоні.

Глядіть! Глядіть! Оце вбігає повним розгоном на площину, відбивається та з присіду вистрибує в повітря. Летить, як птах. Летить у просторі! Голова кружляє, в грудях тривога здавлює віддих. А що, як з цього лету він впаде на землю як птах з поламаними крилами?

Запаморочливий лет! Розкішно-радісно-тривожне дожидання… Проте він зістрибує легко на з'їздовий схил, женеться швидко останньою частиною з'їзду, вбігає з розгоном на місток та, проїхавши його, з великою зручністю наглим луком, майже лягаючи боком на дошки, затримується серед поля.

Чудово! Публіка похвалює, б’є бурхливо в долоні. Змагун від’їздить радий. Потім стрибають другі. Одні краще, другі гірше. Є й такі, що падають. Є й такий, що після стрибка вже не встав. Його віднесли санітарі на ношах — зламав ногу, Але це не внесло ніякого заколоту в змаганнях. Його віднесли, другий став до стрибка. Змагуни стрибають, судді слідкують уважно за справами, записують, підраховують. Гості цікавляться, хвилюються, забавляються.

Ялиці шумлять з боків, приглядаючись до людських справ. Вони в тій частині лісу найстарші. Ще недавно стояли одна біля одної, стримлячи могутніми стовбурами у височінь. Між ними півсутінок старого лісу. Туди не долітав сніг. Молитовну тишу лісової пустки полошив тільки погрозливий крик яструбів, що гніздились на вершках могутніх ялиць. Лунала в них голодна скарга і бойовий клич хижака.

Оце тепер мовчазні лісові нетрі ожили гамором людських голосів. Тільки як і досі шумлять над людськими головами потужні конарі, розколихані вітром, що бушує у верховіттю.

До боку цього старого лісу приляг молодняк. Він виріс з насіння, що його рік-річно старики висівали на крила вітрові. Густий він і молодий та кріпкий. Пліч-о-пліч, густо один біля одного, сплелись дружніми раменами в один мур, в одну непролазну гущу. Тонкі, рівні стовбурі переганяються один з одним, змагаються у великій життєвій боротьбі, у стремлінні до сонця. На них палають брильянтовим вогнем кришталики морозу.