Софія Парфанович: Загоріла полонина

Дорога, втрачена — вона не забута на скитальщині. Її живлона сила й природна відпорність сповняє надією й вірою в краще майбутнє.

І тому — треба думати — всякий, в кого серце ще зовсім не полонила зелена синявінь альпійських озер чи узберіжні пальми заморських країн, всякий, хто ще не загубив себе в погоні щоденного життя на чужині, з приємністю повернеться думкою разом із авторкою до отого дорогого клаптика Рідної Землі, що й тепер горить-незгарає в горнилі історичних дій.

Вересень 1948.

Ярослав Рудницький .

— Та ци [1] Ци = чи. (Див. пояснення говіркових слів наприкінці книжки). дома Андрій, Настуню? — Настуня, низька, присадкувата, чорнява бойканя не зараз відказує. Звичаєм свого племени стоїть, дивиться й міркує. Розглядає пильно гостя і хоч знає його віддавна — мабуть таки находить щось нове й цікаве в нього.

— Ба, ви коли виїхали? Та ци на довго? Анужто, Яцьку, скоч на город та заклич вітця — відказує разом і гостеві і поладнує справу. І далі стоїть, розглядає, а потім, зідхнувши, поправляє червоний у ружі чепець, з-під якого висмикуються мички чорного волосся, та склавши на череві руки, говорить поволі. Говорить дуже і зовсім по-бойківськи, а це тому, що вона недочуває і не сприймає нових слів, якими вже тепер говорить молодь на Бойківщині. У її пам'яті залишилась первісна мова батьків, так як її чула у дитячих літах. І потім: Настуня цілий час у полі й у хаті при дітях, коли їй набирати нових звичаїв?

— Слава Ісусу Христу, та добрий день вам! — здоровить Андрій, переступаючи перелаз. Він чорнявий, під вусом, на обличчі рум'яний, завжди дбайливо поголений. У його очах є щось, чим бачить не лиш дітей і поле та будні. Тож і швидко мова з звичайних справ і новин світу сходить на його писання.

— Та дещо написавім, але не много. Зима довга, що правда, но тілько що нахти нема защо купити. То вже Настуня гойкат, аби по вечерах нє висвічувати, ай скоро лягати спати. І папір дорогий… — Все ж видістає з полички на миснику синій зшиток, один і другий та з радісним усміхом показує добутки зими.

— Та ходім за хату, увидите мої щепи. Там си сядемо та й вам дащо прочитаю.

Хата маленька, присліпувата, крита соломою. Її Андрій переніс з села у поле над потічок, над тоту Жолобину. Там виміняв у сусідів декілька стайок поля та й зажив. Біда була в селі, але й тут не добро. Але ж уже й від свекора подальше, а то лихий він та нелюдський. Та й усе поле в одному куску. Там того поля в Андрія! Вісім міхів картоплі і два мішки вівса родить, от і все. Настуня на городі, на червоній лепчиці капусти трохи виховає та такої твердої, зеленої, що в бочці потім чорна і чути її здалеку. А ще як наквасять її без соли. Бо й відки взяти гроші на сіль?

Дичок декілька посадив Андрій на городі та пощепив їх. Тепер тішаться, що будуть дітям яблука.

Голодний Брисько на припоні виє і коровиця порикує у стайні, якраз тільки такій великій, як на одну коровину.

Бідує Андрій Киселичин, розлуцький письменник.

— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник?

— Та чей він вродився на пана, а не на ґазду — кажуть сусіди цвиркаючи крізь зуби й покурюючи файку. Єму би папир'я та файно із’їсти і бив би з нього писар. Такий челядин нидочого, бо він ни пан ни Іван.

Може й правда ваша ґаздове! Проте, хоч ви їсте скоромне, а Андрій бульбиці недоїдає, таки про вас нихто не знає, а Андрійову п’єсу (так він тото називає) ставили в читальні, в театрі. І то не тільки в Розлучи, але й в Яворі, на Волосянках і у Вовчім і ще гет далі, де тілько зачули про нашого Андрія. І так «Три співники» показували вам як то ґазда зібрався ґаздувати з жидом і циганом і яка тото була співка. Та тото байка!

Андрій читає тихим, м'яким голосом. Читає нову п'єсу про панщину, про брата й сестру, як утікали з панського двора та в самбірські ліси і там приставали до розбійників. Таких, що за людську кривду суд чинили на панах, панське майно людям роздавали.

— Та бо знаєте старі люди вмирают і ніхто не ме знати, як то било́ колись. А я одно чув від діда, а друге від людий, то бим списав, коби Біг дав здоровля, та й коби било́ защо купити папір та й нахту. — Такі ліси били́, чуєте, в наших горах в давнину, що кар-карезний! Гет від Самбора, а може ще відки інди тягнулися. Звір’я ружного било́ по лісах много, а народу мало. Тото десь ще дуже давно мусіло бити́, певно ще нім Христос родився, як ружні народи тягнули через наші гори на Венґри. Бо то в горах, як у горах: ліс та й каміння. І студінь. А на Венґрах ровінь, добра земля та й тепло. Там і міста, віди́ш, скорше побудували, як у нас. То тягнули долі ріками, як би нашим Дністром та й Стрийом та через вершки, де глибокі сідла йшли на Венґри. Але ми ся видит, що вже такой з них дахто сподобав си наші гори та й ліси, бо мусіли такі бити́, що лишалися тут. То тоті, що ту ся лишали і мали свої ґаздівства мусіли ся боронити від тих, що йшли. Десь по вершках городища такі били́. Ніби замки, ци фортеці, що в них ся зачиняли та й ся боронили. Та ви певно в книжках про то читаєте? Таже било́ таке коло Старого Міста, що гет боронило цілу Дністрову долину. І било́ таке на Маґурі, ба то така гора, що з неї всюда видко та й на всі боки бити годен. То на тих вершках, як люди під вівси зачали орати, виорювали камінні сокири, стріли та й ножі. А пак з’їхали пани зі Львова та стали копати, то кажут, що скарби повикопували з землі.