Софія Парфанович - Загоріла полонина

— З тої скічні в зимі пани скачуть на нартах. Але бо з неї і наш Михайло, Гриця Савчака хлопець із'їхав санчатами.

І потім розказують про його кару й нагороду.

Анна пробиралася крізь лісну гущавину. Маленька стежечка бігла інколи рівно й виразно, то знову губилась поміж ялівцями й молодими смерічками. Нею Анна йшла в старий ліс, у Погар, де був у таборі її син Дмитро. Йому несла їсти, бо голодував. Ба, як же? Скибка чорного хліба та й раз у день бляшанка кави, чи якої юшки. Як не голодувати ґаздівському синові? Густий, старий ліс ріс віддавна в Погарі. Густочатинні смереки й поважні, темношпилькі ялиці шуміли в подуві гірського вітру й гляділи з гори на молодняк і ялівці, що тулились до їхніх стіп. Сухе ріщя, ожина й малинник не пускали в гущавину так легко. Треба було пробиватися й проломувати гілля. Тоді Анна ставала, витирала рукавом піт з чола і дивувалася:

— Ци видите? Як борзо той ліс росте, Богойку любий! Тоті молоді смерічки, гей дітваки, ід старим попритулювалися. То ниська вони такі малейкі. А за рік-два вистрілять вверх, і вже їм вершка челядин не ввидит. Таже тоті великі ялиці мої ровесниці. Ци видите, які вони кріпкі, та й дужі! Ни вітру ся не боят, ни хмари. Мож мовити, що в небо си визирают та й не видят ничого більше, хіба тілько сонце та й ястрибів, що над ними літают та й мают гнізда на тих старих-найстарших.

— А тоті старі, певне ровесники наших вітців, ци дідів, вони, альо коли вже, лягли в гробах. А ліс си стоїт та й шумит чатинов.

— То вони всі вгору ся пнут. А челядин щораз нижче ід землі ся хилит. Но тілько душа му ся тверда робит, як би коров поростала. То так з року на рік біда її присідає, коров обростає.

Так, ліс стояв пишний і молодий весняними соками і свіжою зеленню молодих паростків. Навіть старі, що їхні частини обвисли, як гриви, і дістали на кінцях гілок зелені, свіжі кицьки. Від них ліс такий ясний, свіжий і наче б помолоднів. Тільки сонце золотить оцю соковиту зелень, що співає пташиними голосами, гомонить життям уся мережана й ткана молодістю. Наче зелені піни-хвилі ліс котиться горами-ярами. Над ним танцює розігріте повітря і тремтять живичні пахощі.

Майже несвідомо Анна гладила руками оці м’які, соковиті бруньки, що виглядали наче пір’ячко. Проходячи біля молодих дерев вона з радістю дивилася на їхній пишний ріст і рівний гін та й міркувала:

— Ба, ростете си, та й ростете, та й біди ниякої не знаєте, вітці ваші та й матері коло вас, і всі ви разом молодієте щовесни. Але наші парубки карают ся при воську, і не знати, ци ще другу весну ввидят.

Сонце купало ліс зливою сяйва, і вітер грав на його ребрах своїх могутніх пісень.

Там, де найстарший ліс спинався вгору і сіяв до стіп своїх суху чатину, стояв табір. Там попрорубували гущавник і поклали палатки, кухні та різні інші клітини. До табору прийшло чужоземне військо. Люди думали, що на вправи. Але швидко дереконалися, що це буде постійна стоянка. А ще як з Розлуча й суміжних сіл нагнали парубків та й стали їх навчати муштри. А їсти давали так, що хлопці позсихали й почорніли та повитягалися, що та деревина, що ніколи сонця не видить. Тож, кому ближче, доносить їжу, та так, щоб не бачили старшини.

Хто думав би, що лісові таке буде, а людським дітям ще гірше? Та ліс стояв собі понад табором, та й шумів, бо його молодої краси ніхто не потрапив знищити, хоч би рубав кілько. Бо було його багато, молодого, незайманого, зеленого.

У ярі Анна дожидалася Дмитра. Прийшов крадучись і був хмурий та ще більше неговіркий, як звичайно.

— Та повідж ми, сину, хоть дакілька слів, — просила Анна, як Дмитро кінчив прихапцем їсти.

— Ба, та що вам буду повідати, мамо? Ци видите: мучат нас та й нич більше. Але бо щось люди повідают, що буде война.

— Та тото, видиш, не зле било би? Чей скорше конець бив би вашій муці.

— Ба, так пок тото ся скінчит, і нас не стане, мамо!

Дмитро понурив голову, скрутив цигарку і, закуривши її, сплюнув сердито крізь зуби.

І ще потім, як Дмитро побіг до табору, Анна довгу хвилю сиділа в поточині та й журилася й міркувала:

— Який той світ настав, Богойку любий, і до чого тото кому потрібне?! Та ци треба того дакому, аби людські діти всихали при тім воську? Таже то всьо чуджі, та ще й багато з них малі, зизоокі, та й говорут так, що їх не зрозумів би никус.

Верталася Анна через Ростоки. Як була ще дівчиною і пасла, був там зруб. Нині Анні доходить п’ятдесятка і лісові теж не більше. Та яке там більше? Таже садили у зрубі ліс, як Анні було десять літ. То й лісові певне буде з сорок років. Густочатинні ялиці поросли так, що челядин ніяк не пролізе, ще може звір який протиснеться. Стежки, що ними Анна ходила приспівуючи, позаростали так, що віднайти їх не віднайшов би. Ей де!