Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Було близько дев'ятої вечора, коли топки «Пекводу» вперше за цей рейс мали запрацювати. Керував цією справою другий помічник — Стабб.

— Усі готові? Тоді відкривайте її — і вперед. Ану, коку, запалюй топки.

Зробити це було неважко, бо корабельний тесля впродовж усього плавання напихав туди ошурки. Слід зауважити, що на китобійному кораблі вогонь у саловарні доводиться розпалювати дровами тільки на початку. Дрова використовують лише для того, щоб мерщій розгорілося основне паливо, тобто листки сала, почорнілі й скручені після витоплення, які тепер уже називають «ремінням» або «оладками», у яких усе-таки лишається ще досить багато жиру. Саме цими «оладками» підтримують вогонь у печах. Наче вгодований мученик на вогнищі чи мізантроп, що вчинив самоспалення, кит, загорівшись один раз, сам править для себе за паливо і горить у власному вогні. От лишень шкода, що він не поглинає власного чаду! Дихати цим чадом — то справжня мука; а дихати ним все одно доводиться, та що й казати — якийсь час ви просто живете в ньому. Він смердить просто жахливо — мабуть, такий сморід стоїть біля індуських поховальних вогнищ. Він тхне, як ліве крило Страшного суду; він якнайкраще доводить, що пекло таки існує.

Опівночі топки вже працювали повним ходом. Ми відділили китове м'ясо від кісток, вітрила були напнуті, вітер дужчав, і над океаном стояла непроглядна темрява. Та подеколи жагучі язики полум'я лизали цю пітьму, вириваючись із закіптюжених пічних продухів і освітлюючи кожний канат, кожну линву, наче по них пробігав славнозвісний грецький вогонь. А вогненний корабель рушив уперед, наче чиясь невблаганна рука штовхала його на страшне діяння помсти. Так навантажені дьогтем і сіркою бриги хороброго гідріота Канариса [317]вийшли з портів у нічний морок, несучи на щоглах замість вітрил запалене полотно, помчали на турецькі фрегати і спалили їх дотла в грандіозній пожежі.

Накривка, знята з душника, тепер лежала перед топками, наче коминна плита перед вогнищем. На ній маячіли пекельні тіні гарпунерів-язичників, що на китобійному кораблі завжди ще й кочегарять. Величезними вилами на довгих жердинах вони закидали шиплячі шматки сала в розпечені казани або підгортали під ними жар, і вузькі язики полум'я по-зміїному вислизали з топок, мало не хапаючи їх за ноги. Чад клубочів геть важкими похмурими кужелями. І щоразу, коли корабель погойдувався на хвилі, киплячий лій хлюпав у казанах, ніби хотів плеснути в їхні розпашілі обличчя. А напроти відкритих топок, біля протилежного кінця широкої дощаної плити, стояв кабестан. Він був моряцьким диваном. На ньому спочивали вахтові під час робочої перерви; вони сиділи, втупившись у червоний жар топок, від якого очі лізуть на лоба. Їхні грубі обличчя, тепер іще й закіптюжені та спітнілі, розкошлані бороди і варварська сліпуча білина зубів раз у раз проступали з темряви в химерному полум'яному світлі. І коли вони розповідали одне одному про свої злочинні пригоди, коли мовою веселощів вони говорили про страхітливі діяння, коли їхній дикий сміх злітав у небо, наче вогненні язики полум'я, а попереду, біля печей, гарпунери шалено вимахували велетенськими зубчастими вилами і черпаками; завивав вітер, море надималося, і корабель стогнав, пірнаючи носом у хвилі, та все одно невпинно ніс уперед, у чорноту моря і ночі, своє червоне пекло і з презирством гриз білу кістку і з гіркотою випльовував білу піну зі своєї пащі, — тоді стрімкий «Пеквод», що з дикунами на борту, з вогненним тягарем мертвого тіла мчав у чорну глибінь пітьми, здавався матеріальною подобою душі свого командира, охопленої божевіллям.

Таким він здавався мені, коли я стояв біля стерна і довгі години нечутно вказував вогненному кораблю його морські шляхи. Огорнутий пітьмою, я тільки ясніше бачив жар, божевілля й моторошну примарність усього довкола. Ці диявольські тіні, що металися перед моїми очима за пеленою чаду та вогню, зрештою викликали в моїй уяві подібні видива, щойно я впадав у те сонне заціпеніння, яке заволодівало мною опівночі біля стерна.

Тієї ночі зі мною сталося щось дуже дивне, чого я й досі не можу пояснити. Коли я отямився після недовгого сну, мене охопило болісне відчуття — наче сталося щось непоправне. Румпель із китової щелепи, на який я спирався, штовхнув мене у бік, у моїх вухах залунало глухе гудіння вітрил, що лопотіли під вітром; очі в мене начебто були розплющені, до того ж я спросоння мимоволі почав їх терти. Та хоч що я робив, компас, за яким я повинен був тримати курс, кудись зник; а я ж лише хвилину тому роздивлявся картушку, освітлену яскравим нактоузним ліхтарем. Але зараз попереду не було нічого, крім глухої темряви, що часом ледь світлішала від червоних спалахів. І понад усе мене мучило незбагненне владне відчуття, що цей стрімкий рух довкола мене — що б він не означав насправді — спрямований не до далекої гавані попереду, а від усіх гаваней позаду себе. Тяжке безсиле сум'яття, мов смертна судома, пронизало все моє єство. Мої руки вп'ялися в румпель, і мені здалося, наче він якимось дивом перевернувся задом наперед. Господи, що ж це зі мною таке? — подумав я. І раптом збагнув: під час короткого сну я повернувся, і тепер корма опинилася в мене попереду, а ніс та компас — позаду. Я миттю обернувся назад і ледве встиг привести корабель під вітер, який неодмінно б його перевернув. Яка це радість, яке блаженство — звільнитися від потойбічних марень ночі і від смертельної загрози опинитися за бортом!