Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Не дивися надто довго в лице вогню, о людино! Не дрімай, коли рука твоя на стерні! Не повертайся спиною до компаса; зважай на перший знак румпеля, що штовхає тебе в бік; не вір у неприродний вогонь, червоне світло якого породжує привидів. Завтра, при ясному сонці, знову розвидниться небо; ті, хто мав диявольську подобу серед вогненних спалахів, на світанні постануть перед тобою в іншому, світлому образі; славне, золоте, радісне сонце — єдине правдиве світло, все інше — омана!

Проте й сонце не сховає ні згубної віргінської драговини, ні проклятої римської Кампаньї, ні Сахари, ні тисячомильної пустелі скорботи в цьому світі. Сонце не сховає океан — темний бік нашої планети, що займає дві її третини. І тому той смертний, у кому радості більше, ніж печалі, не може бути правдивим — він або дурисвіт, або несповна розуму.

Те саме можна сказати і про книги. Найбільшим правдолюбцем був Муж Скорботи, а найбільш правдива книга — Єклезіаст Соломона, гартована криця печалі. «Усе — марнота». УСЕ. Цей упертий світ іще не осягнув нехристиянську мудрість Соломона. Але той, хто цурається лікарні й тюрми, хто квапиться мерщій проминути цвинтар, хто з більшою охотою розмовляє про оперу, ніж про пекло; той, хто Каупера, Юнга [318], Паскаля [319]і Руссо, всіх укупі, називає вбогими мудрагелями і все своє безжурне життя божиться іменем Рабле, як немудрящого і тому веселого писаки, — той негідний зламати печатку могильної плісняви на надгробку славетного Соломона.

Проте навіть Соломон каже: «Людина, що збивається з розумної дороги, в громаді тіней буде спочивати» (тобто ще за життя). Тож не коріться вогню, інакше він скалічить вас і омертвить, як сталося зі мною тієї ночі. Є мудрість, у якій скорбота; але ж є і скорбота, у якій божевілля. Є такі душі, кетскіллський орел [320]у яких може злітати в найтемніші урочища й звідти поринати в небо, у сонячну височінь. І нехай він весь час літає в урочищі — це гірське урочище, й у своєму найнижчому польоті гірський орел буде вищим від рівнинних птахів, навіть якщо вони літають у небі.

Якби ви вийшли із саловарні «Пекводу» і спустилися в трюм, де сплять підвахтові, вам на мить здалося б, що ви стоїте у яскраво освітленій усипальниці королів та можновладців, канонізованих у святому званні. Ось вони спочивають у тригранних дубових раках, і кожен із них — наче кам'яний образ німоти в сяянні світочів, що кидають відблиски на його заплющені повіки.

На торговому кораблі олія для моряка вдивовижу, наче молоко королеви. Вбиратися в темряві, поночі їсти, поночі лягати в ліжко — так воно є зазвичай. Проте китобій, що шукає поживи для світла, і сам живе при світлі. Він влаштовує собі ложе в лампі Аладдіна і спочиває на ньому; тож посеред нічного мороку чорне тіло його корабля таїть у собі справжню ілюмінацію.

Погляньте, як вільно китобій набирає повну жменю світочів (щоправда, часом це просто старі пляшки та каламарки), несе їх до мідного бака, де остигає олія, і наповнює їх, наче кухлі, бочковим елем. Він палить у себе найчистішу олію в первинному і, отже, незабрудненому стані; рідину, недосяжну для всіляких сонячних, місячних та зоряних мудрувань на березі. Вона солодка, мов коров'яче масло у квітні, коли з'являється перша трава на луках. Китобій сам полює свою олію, аби бути певним, що вона свіжа та непідробна, — так мандрівник у прерії сам полює собі дичину до вечері.

Ми вже розповідали, як чатові на щоглах помічають великого Левіафана; як його цькують у водяних полях і забивають у бездонних долинах; як його потім пришвартовують до борту і відтинають йому голову, і як (за тим самим правом, за яким кати минулих часів заволодівали одягом страченого) його довгополий сюртук з підкладкою переходить у власність його вбивці; як у належний час його кип'ятять у казанах і як його спермацет, лій та кістки, мов Седрах, Місах і Авденаго [321], виходять із полум'я неушкодженими; тепер слід завершити останній розділ цієї частини описом, я б навіть сказав — уславленням, романтичної процедури розливу його лою по діжках і їхнього спуску в трюм, опинившись у якому, левіафан знову повертається у свою рідну стихію, пливучи, як то було колись, у морській глибині — та, на жаль, лише для того, щоб уже ніколи не виринути на поверхню і не випустити жодного фонтана.

Лій, іще теплий, розливають у шестибарелеві діжки, наче гарячий пунш; і поки нічне море розгойдує корабель на хвилях і кидає його з боку в бік, громіздкі діжки встановлюються дном одна до одної і часом, зрушивши з місця, з грізним гуркотом лавиною котяться по слизькій палубі, поки їх не зупинять матроси; і всюди чути стук та грюк — це б'ють десятки молотів, бо кожен матрос тепер ex officio [322]стає бондарем.