Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Та нарешті останню пінту перелили в діжку, лій охолов, і тоді відкривають великі люки, розкривається черево корабля, і діжки йдуть униз, щоб спочити серед морських хвиль.

Справу зроблено; накривки люків стають на місце і герметично закриваються; тепер трюми — замуроване підземелля.

Мабуть, це одна з найважливіших хвилин у китобійному промислі. Сьогодні палуби ще спливають кров'ю та лоєм; на священному олтарі юта громадяться шматки розітнутої китової голови; навколо, наче на подвір'ї пивоварні, лежать великі іржаві бочки; від чаду саловарні усі поруччя вкриті кіптявою та сажею; і корабель уже наче не корабель, а сам великий левіафан, і все довкола гуде та двигтить.

Та ось минає днів зо два, ви роззираєтесь довкола, прислухаєтесь — ви начебто на тому самому кораблі, проте якби перед вами не було вельботів і саловарні, ви б ладні були заприсягтися, що це тихий та мирний торговий корабель, а його капітан — занудний чистюля. Необроблений спермацет — чудовий очисник. Ось чому на китобійному судні палуби ніколи не бувають такими білими, як після «лоєвої справи», як у нас кажуть. До того ж із попелу, зібраного після спалення решток, можна легко виготовити міцний луг; і якщо до корабельного борту десь прилипла слизота від китового тіла, її мерщій видаляють за допомогою цього лугу. А фальшборти матроси ретельно протирають мокрими ганчірками, повертаючи їх до первинно чистого стану. Кіптяву з нижніх частин снастей зчищають. Усі знаряддя та інструменти, що були в роботі, також чистять і прибирають подалі з очей. Велика накривка, старанно вимита, знову лягає над саловарнею, приховуючи обидва казани; усі діжки сховані, троси згорнуті в бухти і прибрані; а коли внаслідок згуртованої роботи всієї команди ця важлива справа добігає кінця, люди починають дбати і про чистоту власних тіл; перевдягаються у все чисте і нарешті виходять на вискоблену до білого палубу, сяючи свіжістю та чистотою, мов наречені, що тільки-но прибули з вишуканої Голландії.

Вони розвальцем прогулюються удвох чи втрьох по палубі і жартома розмовляють про вітальні, дивани, килими і тонкий тюль — пропонують встелити палубу килимами та почепити на снасті фіранки; і ще непогано було б влаштувати чаювання при місяці в літньому кафе на баку. Дозволити собі найменший натяк на лій, кістки та сало в присутності цих напахчених моряків — та це було б просто нахабство! Вони і гадки не мають про ті речі, на які ви натякаєте. Йдіть звідси та принесіть серветки!

Та погляньте: там, угорі, на топах усіх трьох щогл, стоять троє чатових і пильно видивляються вдалині китів, які, коли їх спіймати, неодмінно забруднять старовинні дубові меблі і лишать по собі хоча б одну жирну пляму. Саме так; і нерідко буває, що після тяжкої цілоденної та щонічної праці упродовж дев'яноста шести годин, просто з вельбота, де вони від зорі до зорі веслували і тягнули лінь, надриваючись до болю в зап'ястях, китобої виходять на палубу, щоб тягати важелезні ланцюги і крутити корб, і рубати, і різати, і живцем смалитися, спливаючи потом, у подвійному вогні — екваторіального сонця й екваторіальної саловарні; а потім, ледве вони встигнуть вимити корабель і всюди навести лад, ці бідолахи, застібаючи комір чистої сорочки, знову чують одвічний заклик: «Бачу фонтан!» — і знов пливуть на бій із кашалотом, і все починається знову. О, друзі мої, та це ж душогубство! Так; це просто життя. Адже щойно ми, смертні, після тяжкої праці добудемо з неосяжних світових глибин малу та дорогоцінну крихту спермацету, а потім із невтомним терпінням омиємо себе від бруду і навчимося жити тут у душевній чистоті, щойно ми з цим впораємося, аж раптом — Бачу фонтан! — і наш дух струменить у височінь, і ми знову пливемо на бій з іншим світом, і вся стара марнота юного життя починається знову.

О метампсихоз! О Піфагор, що тихо й мирно спочив навіки в сонячній Греції дві тисячі років тому; я плив разом із тобою в минулому рейсі до берегів Перу — і був такий дурний, що вчив тебе, як зеленого новачка-розтелепу, зв'язувати кінці!

Я вже розповідав, що Ахаб мав звичку походжати по юту, повертаючи біля нактоуза та біля грот-щогли; але серед багатьох інших деталей, які слід було завважити, я не згадав про те, що інколи під час таких прогулянок, коли тяжкі роздуми оволодівали ним з особливою силою, він робив зупинки в обох цих кінцевих пунктах свого маршруту і стояв, пильно роздивляючись один предмет перед собою. Коли він зупинявся біля нактоуза, це була загострена стрілка компаса, у яку він втуплював погляд, і цей погляд пронизував, мов спис, вістрям своєї палкої жаги; а коли, продовживши прогулянку, він доходив до грот-щогли і зупинявся перед нею, то його жагучий погляд, наче прикутий, завмирав на прибитій до дерева золотій монеті, і весь його вигляд виражав ту саму несхитну рішучість — тільки, можливо, з домішкою шаленого, пристрасного бажання і навіть якоїсь надії.