Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Та всі ми в руці Божій; і Піп знову стрибнув з човна. Це сталося за таких самих обставин, що й уперше; тільки тепер він не зачепився за лінь і не потягнув його за собою; і тому, коли почалася гонитва за китом, Піп виявився покинутим серед моря, наче клумак, загублений квапливим мандрівником на дорозі. На жаль, Стабб твердо тримав своє слово. Був прекрасний, свіжий, блакитний день; тихе море лежало в дрімотному спокої, до самого обрію виграючи золотими відблисками, мов тонка золота пластина, розплющена ковальським молотом. І, то виринаючи на поверхню, то знову зникаючи в цій золотій гладіні, чорна голова Піпа мотлялася, як маківка. Ніхто не підняв ножа, коли він вилетів за борт. Стабб сидів, повернувши до нього свою несхитну спину, а кит летів, наче з вітром навзаводи. За три хвилини між Піпом і Стаббом лягла миля безмежного океану. І з цього безмежжя бідолашний Піп тягнув свою малу кучеряву голову до сонця — такого ж самотнього вигнанця, як він, дарма що в пишноті та блиску.

Плавати у штиль у відкритому океані — така ж легка справа для вмілого плавця, як прогулянка в ресорному екіпажі для сухопутної людини. Але ж яка нестерпна самота огортає тебе! Цілковита зосередженість у собі посеред цього безсердечного безмежжя, о Господи! Цього не розповісти словами. Завважте, як моряки, купаючися в мертвий штиль у відкритому морі, остерігаються відпливати від корабля і туляться до його бортів.

Невже Стабб справді покинув бідного хлопчину на розсуд долі? Ні; принаймні він цього не хотів. Слідом за ним ішли ще два вельботи, і він, мабуть, сподівався, що невдовзі вони зустрінуть Піпа і підберуть його; хоча, щиро кажучи, таке ставлення до товаришів, які занапастили себе з боягузтва, на промислі — не рідкість; той, кого називають боягузом, майже завжди викликає огиду й ненависть до себе, як то буває в армії чи військовому флоті.

Проте вийшло так, що задні вельботи, не помітивши Піпа, раптом побачили поблизу китів, розвернулися і вирушили наздогін; а вельбот Стабба на цей час був так далеко, і він сам зі своїми людьми так захопився гонитвою, що простір навколо Піпа почав ширшати із зловісною швидкістю. Врешті-решт на нього випадково натрапив сам «Пеквод»; але на його палубу хлопчина ступив уже несповна розуму — у всякому разі, так вважали матроси. Море на глум зберегло його смертне тіло, проте поглинуло його безсмертну душу. І все ж таки море не згубило її. Воно затягло її живою в чудесну глибінь, де перед його застиглими очима пропливали, виринаючи з безодні, химерні примари первісних часів; де скнара-водяник, Мудрість, розкриває свої потаємні скарби; де серед радісних, безсердечних, вічно юних світів Піп бачив незліченних і, наче сам Бог, всюдисущих коралових комах, що зіткали свої грандіозні сфери під водяним склепінням. Він побачив стопу Божу на приступці ткацького верстата і розповідав про це, як міг, і тому товариші називали його божевільним. Адже людське божевілля — це небесний розум; той, хто втратив здоровий глузд, властивий смертним, врешті-решт осягає божественну думку, яка людям при здоровому глузді видається абсурдною маячнею; і тоді — на щастя чи на лихо — він стає несхитним і байдужим до всього, як і його божество.

Утім, не судіть Стабба надто суворо. На промислі подібні випадки — річ звичайна; а з подальшої оповіді буде видно, що мене ледь не спіткала така сама доля.

Того Стаббового кита, що був куплений так дорого, пришвартували до борту; після цього були проведені всі операції з розрубуванням і підніманням туші, про які вже розповідалося, у тому числі й випорожнення гейдельберзької бочки, або «коробки». Поки одні матроси робили ці справи, інші відтягали геть діжки, уже заповнені спермацетом; і в належний час спермацет був належним чином підготований до витоплення — про яке піде мова зараз.

Він охолов і затужавів настільки, що коли я разом з кількома товаришами всівся перед великою Костянтиновою купеллю [313], повною спермацету, то на свій подив побачив, що він збився у грудки, які плавали у ще не загуслій рідині. Ми повинні були розтовкти ці грудки, щоб вони знову стали рідиною. Вельми приємне та апетитне заняття! Не дивно, що колись спермацетові парфуми були в такій пошані. Як він очищає! Пом'якшує! Свіжить! А який приємний на дотик! Потримавши в ньому руки всього кілька хвилин, я відчув, що пальці в мене наче стали вуграми і почали звиватися та викручуватися.

Я сидів, схрестивши ноги, на палубі; тепер, після довгої та тяжкої праці на кабестані, сидячи під лагідним блакитним небом, заколисаний легким погойдуванням корабля, що нечутно ковзав під ледь напнутими вітрилами, я купав свої руки між цими м'якими, ніжними грудками загуслої тканини, щойно зітканої з духмяної рідини, і відчував, як ці грудочки тануть у моїх пальцях, спливаючи маслянистим соком, наче стиглі грона винограду, що течуть вином; і, вдихаючи їхній аромат — слово честі, так пахнуть фіалки навесні, — я, скажу вам, сидів як у пишному лузі; я забув про нашу страшну клятву; я ніби омив від неї і руки, і серце; у ту хвилину я майже повірив у твердження Парацельса, що спермацет має рідкісну властивість стишувати гнів: хлюпаючись у цій купелі, я почувався божественно вільним від будь-яких лихих задумів, будь-якої ворожості чи кривди.