Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

На цей час особа, приречена до заклання, з'явилася на палубі. То був малий смаглявий чоловічок, досить кволий як для морського капітана, з пишними вусами та бакенбардами; на ньому була червона вельветова куртка, а на боці теліпався годинник на ланцюжку. Гернсієць чемно відрекомендував Стабба цьому джентльменові і одразу ж почав удавати, ніби перекладає.

— Що йому сказати для початку? — спитав він.

— Ну що ж, — мовив Стабб, роздивляючись вельветову куртку та годинниковий ланцюжок з брелоками, — можеш сказати, що, як на мене, він просто дитятко, хоч я йому не суддя.

— Він каже, месьє, — пояснив гернсієць французькою мовою, повернувшись до капітана, — що тільки вчора його корабель зустрів судно, де капітан, старший помічник і шість матросів умерли від лихоманки, якою заразилися від здутого кита, взятого ними на борт.

Капітан здригнувся і зажадав почути подробиці.

— Що тепер? — спитав гернсієць у Стабба.

— Ну, як він сприймає це так легко, то скажи, що тепер, коли я його роздивився як слід, я цілком певний, що він може так само командувати китобійцем, як мавпа з Сант-Яго. Скажи йому, що він просто бабуїн.

— Він присягається, месьє, що другий кит, отой висохлий, ще небезпечніший від здутого; одне слово, месьє, він благає нас заради спасіння наших життів перерубати ланцюги і звільнитися від цих риб.

Капітан мерщій метнувся на бак і гучно наказав команді припинити підйом талів та чимшвидше перерубати ланцюги і канати, що з'єднували китів з кораблем.

— А тепер? — спитав гернсієць, коли капітан повернувся до них.

— Ану, дай подумати; ну що ж, тепер скажи йому… скажи… що я його оступачив, а може (убік) і ще декого.

— Він каже, месьє, що він був дуже радий нам прислужитися.

Почувши це, капітан палко запевнив його, що вони (тобто він сам і помічник) йому дуже вдячні, і на завершення запросив Стабба до своєї каюти — розпити пляшку бордо.

— Він хоче, щоб ти випив з ним склянку вина, — пояснив перекладач.

— Подякуй йому від мене та скажи, що це проти моїх правил — пити з тими, кого я надурив. Одне слово, скажи йому, що я мушу йти.

— Він каже, месьє, що він поступиться своїми переконаннями, якщо вип'є вино; та коли месьє хоче ще пожити на цьому світі і попити вина, нехай месьє спустить усі чотири вельботи, щоб відтягти корабель від цих китів, бо зараз штиль і їх не віднесе вітром.

Тим часом Стабб уже був за бортом і спускався у свій вельбот; а звідти він гукнув помічникові, що у нього в човні є довгий канат і він допоможе їм, наскільки зможе, відтягти легшого з китів. І поки французькі вельботи тягли корабель в один бік, Стабб з виглядом благодійника волік кита в другий на неймовірно довгому канаті.

Подув легкий бриз; Стабб одразу ж удав, наче відчепив свій кінець і покинув кита, француз підняв на борт вельботи і рушив геть, а «Пеквод» прослизнув між ним і Стаббом. Тої ж миті Стабб наблизився до туші, яка погойдувалася на хвилях, гукнув на «Пеквод», щоб його сповістили, коли настане час вертатись, і приготувався зірвати плоди своїх безсоромних хитрощів. Схопивши свою фленшерну лопату, він почав копати яму в тілі кита, трохи позаду від бічного плавця. Дивлячись на нього, ви могли б подумати, що він хоче вирити винний погріб посеред моря; і коли нарешті лопата вдарилася у висохлі ребра, це було так, наче він надибав рештки давньоримських амфор, закопані в плодючій англійській землі. Матроси у вельботі аж тремтіли з цікавості і, допомагаючи своєму шефу, гарячкували, наче золотошукачі в копальні.

І весь час довкола ширяли птахи — то пірнали у хвилі, то знов злітали у небо, то з відчайдушним лементом зчиняли бійку, аж пір'я летіло. Стабб, здавалося, уже не вірив в успіх своєї затії, тим паче що сморід став просто нестерпним. Аж раптом із самого серця цієї зарази хлюпнули ніжні пахощі; тонкий аромат линув крізь хвилі смороду, подібно до того, як одна річка впадає в іншу і ще довго тече, не зливаючись із нею.

— Ось воно, ось! — вигукнув Стабб у захваті, натрапивши на щось у тих зловісних нетрях. — Скарб!

Покинувши лопату, він засунув у яму обидві руки і витягнув повні пригорщі якоїсь речовини, що з виду скидалася на віндзорське мило чи запліснявілий старий сир, проте була дуже масляниста і запашна. Її можна було легко продавити пальцем; вона мала якийсь жовтаво-попелястий колір. І це, друзі мої, була та сама сіра амбра — ота, що коштує гінею золотом за унцію в будь-якого аптекаря. Ми видобули десь жмень із шість, а решта пішла за водою — у морську глибінь; мабуть, ми здобули б і більше, якби не суворий наказ Ахаба, що в нетерпінні звелів Стаббу піднятися на борт, поки корабель не попрощався з ним навіки.