Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Даґні усвідомила, наскільки часто вона озиралася назад, на світло фари; поки та залишалася в полі зору, вона відчувала, немовби страхувальний канат надійно тримає їх. Тепер вони були змушені кинути його і зануритись… і покинути цю планету, — подумала вона. Вона помітила, що Келлоґ теж стояв, дивлячись на це світло.

Вони мовчки перезирнулися. Щебінь під її підошвами шварґотнув у тиші, як вибух хлопавки.

Він свідомим рухом відкинув слухавку, і вона покотилася у канаву: порожнечу стривожив цей ґвалтовний звук.

— Чорт його забирай, — сказав він спокійно, не підвищуючи голосу, з огидою і без жодної емоції. — Мабуть, цей майстер ставився до своєї роботи абияк, а оскільки зарплата йому була потрібна, ніхто не мав права вимагати, щоб він утримував телефони в робочому стані.

— Ходімо, — повторила Даґні.

— Міс Таґґарт, якщо ви стомилися, можемо відпочити.

— Зі мною все гаразд. У нас немає часу на втому.

— Це наша велика помилка, міс Таґґарт. Іноді нам варто відпочивати.

Вона хмикнула й рушила колією, переступаючи через шпали, а кожен її крок був її відповіддю на його слова.

По шпалах іти було важко, але коли вони спробували йти поруч із колією, з’ясувалося, що це ще важче. Їхнє взуття вгрузало у ґрунт, у суміш піску та грязюки, немов у м’яку, податливу речовину, що не була ні рідка, ні тверда. Вони пересувалися від шпали до шпали. Це схоже було на перестрибування з колоди на колоду посеред річки.

Даґні подумала, якою довгою відстанню раптом стали ці вісім кілометрів, і що стиковий пункт за п’ятдесят кілометрів від них був недосяжний. І це після ери залізниць, будованих людьми, які мислили тисячами кілометрів трансконтинентальних доріг. Мережа колій і вогнів, що простягалися від океану до океану, висіла на обірваному дроті всередині іржавого телефону. «Ні, — подумала вона, — на чомусь потужнішому і, водночас, тоншому». Вона висіла на зв’язках між інтелектом людей, які були переконані, що існування дротів, поїзда, роботи та їх самих є абсолютом, від якого не сховатися. Коли цей інтелект щез, поїзд вагою дві тисячі тонн було покинуто на милість м’язів її ніг.

«Чи я втомлена?» — подумала Даґні. Ні, саме пересування мало сенс: невеличкий фрагмент реальності у нерухомій навколишній тиші. Відчуття зусиль було особливим досвідом — болем і більше нічим. Серед простору, що не був ні світлом, ні темрявою, серед ґрунту, який не піддавався і не опирався, серед імли, що не згущувалась і не розсіювалась. Їхнє напруження було єдиним доказом їхнього руху: в навколишній порожнечі не змінилося нічого, нічого не набуло форми, яка могла би позначити їхнє просування. Сповнена скептичного презирства, вона завжди дивувалася сектам, що проповідували, як бажаний ідеал, знищення всесвіту. Оце, нарешті, їхній світ і зміст їхніх ідей став реальністю, — подумала вона.

Зелене світло семафора, що з’явився попереду, стало для них бажаним орієнтиром; а втім, недоречне посеред нескінченної імли, воно не дало їм полегшення. Світло, здавалося, виходило із давно згаслого світу, як зірки, сяйво яких живе після їхньої загибелі. Зелений вогник мерехтів у просторі, вказуючи на те, що шлях вільний, закликаючи до руху там, де не було чому рухатись. «Який філософ вважав, що рух існує і без рухомих предметів? — подумала вона. — Це був його світ».

Вона помітила, що йде, докладаючи дедалі більше зусиль, немов долає якийсь опір, який був не тиском, а вгрузанням. Зиркнувши на Келлоґа, вона помітила, що він теж ішов, як людина, що опирається ураганові. Їй здавалося, що вони двоє — самотні люди, які вціліли у… у реальності; вона подумала про дві одинокі постаті, які протистоять не ураганові, а чомусь набагато гіршому — небуттю.

Незабаром Келлоґ озирнувся, а Даґні простежила за його поглядом: промінь світла позаду вже зник.

Вони не зупинилися. Дивлячись перед собою, він із приреченим виглядом потягнувся до кишені. Даґні була переконана, що це випадковий рух. Та він дістав пачку сигарет і простягнув їй.

Вона вже хотіла взяти цигарку, але раптом схопила Келлоґа за зап’ястя і видерла пачку з його рук. Це була звичайна біла пачка з єдиним тисненням — знаком долара.

— Дайте мені ліхтарик! — наказала вона, зупинившись.

Він слухняно зупинився і спрямував промінь ліхтарика на пачку в її руках. Вона мигцем зиркнула на його обличчя: він задавався трохи здивованим і дуже веселим.

На пачці не було ні написів, ні торговельної марки, ні адреси — лише золоте тиснення долара. На самих сигаретах був той самий знак.