Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Якісь проблеми, мем? — запитав він, зупинившись.

— Зникла бригада.

— Ох… А що ж робити?

— Я знайду телефон на стиковому пункті.

— Не варто ходити самій. Не ті тепер часи. Я піду з вами.

Вона всміхнулась.

— Дякую. Зі мною нічого не станеться. Містер Келлоґ піде зі мною. Скажіть, як вас звати?

— Джефф Еліен.

— Послухайте, Еліен, ви коли-небудь працювали на залізниці?

— Ні, мем.

— То зараз ви на ній працюєте. Ви — виконувач обов’язків провідника і заступник віце-президента з перевезень. Ваша функція — за моєї відсутності взяти на себе відповідальність за потяг, підтримувати порядок і вберегти худобу від панічної втечі. Скажіть їм, що я вас призначила. Вам не потрібно жодних підтверджень. Вони коритимуться будь-кому, хто вимагатиме покори.

— Зрозумів, мем, — твердо і з тямущим поглядом відповів він.

Даґні згадала, що гроші в кишені людини мають силу перетворитися на впевненість її духу; вона витягла з сумочки стодоларову банкноту і встромила йому в руку.

— Це тільки аванс.

— Так, мем.

Вона рушила далі, аж раптом Джефф Еліен гукнув:

— Міс Таґґарт!

Даґні озирнулася.

— Прошу?

— Дякую, — сказав він.

Вона всміхнулася, здійнявши руку у прощальному салюті, і пішла далі.

— Хто це? — запитав Келлоґ.

— Волоцюга, якого впіймали в поїзді як зайця.

— Думаю, він впорається.

— Авжеж, упорається.

Вони мовчки проминули паротяг і рушили в напрямку, вказаному світлом фари. Пересуваючись від шпали до шпали, супроводжувані світлом, яке било їм у спини, вони спершу почувалися так, немовби перебували у звичному світі залізниці. Потім Даґні виявила, що дивиться на шпали під ногами, спостерігаючи, як поступово згасає світло, і намагається втримати його, поки не збагнула, що тепер шпали більше не освітлені нічим, крім місячного сяйва. Вона не змогла стримати дрожу, який змусив повернутись і глянути назад. Світло фари досі сяяло позаду, немов прозоро-срібляста куля планети, оманливо близько, а насправді — десь на іншій орбіті та в іншій системі.

Оуен Келлоґ мовчки йшов поруч і вона була переконана, що вони знають думки одне одного.

— Це неможливо. О, Господи, він би не зміг! — раптом промовила вона, не усвідомлюючи, що вимовляє це вголос.

— Хто?

— Натаніель Таґґарт. Він не зміг би працювати з такими людьми, як ці пасажири. Не зміг би запустити для них поїзди. Не зміг би брати їх на роботу. Не зміг би ніяк їх використати — ні як клієнтів, ні як працівників.

Келлоґ усміхнувся:

— Ви про те, міс Таґґарт, що він би не зміг збагатитися, експлуатуючи їх?

Даґні кивнула.

— Вони… — промовила, і Келлоґ почув легке тремтіння в її голосі, в якому злилися і любов, і біль, і обурення. — Вони кажуть, що він піднявся за рахунок здібностей інших людей, не залишаючи їм жодного шансу, і що… що йому була вигідна людська некомпетентність… Але він… Він не вимагав від людей покори.

— Міс Таґґарт, — промовив Келлоґ з дивною ноткою суворості в голосі, — просто пам’ятайте, що він уособлював принцип існування, який за короткий проміжок історії людства витіснив із цивілізованого світу рабство. Пам’ятайте про це, коли відчуєте, що на вас окошилася сутність його ворогів.

— Ви коли-небудь чули про жінку на ім’я Айві Старнс?

— О, так.

— Я весь час думаю, що їй би дуже сподобався вигляд цих сьогоднішніх пасажирів. Це саме те, за що вона виступала. Але ми… ми не можемо змиритися з цим, ви і я, адже так? Ніхто не міг би змиритися з цим. Так жити не можна.

— А чому ви вважаєте, що мета Айві Старнс — життя?

Десь на краєчку її свідомості, немов незбагненних форм серпанки, що блукали над берегами прерії — ні промені, ні туман, ні хмари, — вона відчула нечіткий обрис, який не могла вловити, обрис, що був приблизний і вимагав усвідомлення.

Вона мовчала і — як ланки ланцюга, що тяглися через їхнє мовчання, — ритм їхніх кроків лунав, розподілений між шпалами, відмірюваний сухим коротким стукотом каблуків об дерево.

У неї не було часу дивуватися, що Келлоґ іде поруч — вона сприймала його, як посланого долею товариша. Тепер вона дивилася на нього з прискіпливою увагою. Вираз його обличчя був чистий і суворий, як і тоді, коли він у неї працював. Але обличчя стало спокійніше і наче умиротвореніше. Одяг був заношений. На ньому була стара шкіряна куртка, і навіть у темряві Даґні могла розгледіти протерті плями, що поцяткували шкіру.

— Що ви робили, відколи пішли з «Таґґарт Трансконтиненталь»? — запитала вона.