Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Ох, багато чого.

— Де ви зараз працюєте?

— За спеціальними дорученнями.

— Якого плану?

— Різного.

— Ви не працюєте на залізниці?

— Ні.

Різка лаконічність звуку, здавалося, переросла у красномовне повідомлення. Вона припускала, що він знає про її намір.

— Келлоґ, якби я сказала, що в мене немає жодного першокласного працівника в системі «Таґґарт Трансконтиненталь», і якби запропонувала вам будь-яку роботу, будь-які умови, будь-яку названу вами суму, ви би повернулися до нас?

— Ні.

— Вас шокував скорочений нами розклад. Не думаю, що ви здогадуєтесь, яких збитків ми зазнали через втрату людей. Я не можу вам передати, яких страждань зазнала три дні тому, намагаючись знайти когось, хто би зміг побудувати вісім кілометрів тимчасового залізничного полотна. Мені залишилося прокласти вісімдесят кілометрів через Скелясті гори. Я не знаю, як це зробити. Але це слід зробити. Я об’їздила всю країну в пошуках людей. І ніде їх не знайшла. І раптом зустрічаю вас, знаходжу тут, у сидячому вагоні. Я віддала б половину своєї компанії за одного такого працівника, як ви. Розумієте, чому я не можу відпустити вас? Обирайте все, що забажаєте. Хочете посаду генерального менеджера регіонального відділення? Або помічника президента з технічних питань?

— Ні.

— Але ж ви ледь зводите кінці з кінцями, хіба ні?

— Так.

— Здається, ви заробляєте не дуже багато.

— На свої потреби мені вистачає — і ні на чиї інші.

— Чому ви волієте працювати де завгодно, крім «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Бо ви не надасте мені такої роботи, яку б мені хотілося виконувати.

— Я? — вона завмерла на місці. — О, Господи, Келлоґ! Хіба ви не зрозуміли? Я дам вам будь-яку роботу, яку ви захочете!

— Добре. Обхідника колій.

— Що?

— Укладальника колії. Мийника локомотива, — Келлоґ усміхнувся, помітивши вираз її обличчя. — Ні? От бачите, я ж казав, що не дасте.

— Ви про те, що готові працювати звичайним робітником?

— Одразу ж, як ви мені це запропонуєте.

– І нічого кращого?

— Авжеж, нічого кращого.

— Чи ви не розумієте, що в мене занадто багато людей, здатних виконувати таку роботу, але більше ніякої?

— Я розумію, міс Таґґарт. А ви?

— Мені потрібна ваша…

— Голова? Міс Таґґарт, моя голова більше не продається.

Вона стояла, дивлячись на нього, і її обличчя похмурніло дедалі дужче.

— Ви — один із них, так? — нарешті запитала вона.

— Один із кого?

Вона не відповіла, знизала плечима й рушила далі.

— Міс Таґґарт, скільки ви ще збираєтеся опікуватися громадським транспортом? — поцікавився Келлоґ.

— Я не збираюся здати світ тій тварюці, яку ви цитуєте.

— Відповідь, яку ви дали їй, була значно реалістичніша.

Ланцюг їхніх кроків розтягнувся на багато мовчазних хвилин, поки вона не порушила тишу:

— Чому ви сьогодні стали на мій бік? Чому захотіли допомогти мені?

Келлоґ відповів легко, майже весело:

— Бо на весь поїзд ви не знайдете іншого пасажира, якому треба так терміново, як мені, дістатися пункту призначення. Якщо поїзд рушить, ніхто не матиме більше зиску, ніж я. Але коли мені щось потрібно, я не сиджу і не чекаю, як ота ваша тварюка.

— Не чекаєте? А що, як усі поїзди зупиняться?

— Тоді я не розраховуватиму на них у важливих поїздках.

— Куди ви їдете?

— На Захід.

— З «особливим дорученням»?

— Ні. У відпустку. На місяць, із кількома друзями.

— У відпустку? І це для вас так важливо?

— Найважливіше за все на світі.

Вони пройшли вже три кілометри, аж поки дісталися невеличкої сірої будки, прикріпленої до стійки неподалік від колії. Це був телефон екстреного зв’язку.

Будку перекособочило останніми зливами. Даґні одним рухом відчинила її. Телефон був усередині — знайомий, заспокійливий предмет, що виблискував під променем Келлоґового ліхтарика. Але, приклавши слухавку до вуха, вона вже знала, що апарат не працює. Келлоґ теж зрозумів це, побачивши, як вона рвучко шарпнула пальцем важіль.

Даґні мовчки простягнула йому слухавку. Вона тримала ліхтарик, поки він прискіпливо досліджував апарат, потім відкрутив розетку і перевірив дроти.

— Дроти цілі, — сказав він. — Струм іде. Сам апарат зламаний. Але є шанс, що наступний може працювати, — додав він. — До наступного звідси вісім кілометрів.

— Ходімо, — мовила вона.

Далеко позаду ще видно було світло фари паротяга — вже не планета, а маленька зірочка, що миготить у серпанку.

Попереду колія губилася в нескінченному синюватому просторі.