Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Чи хтось із вас готовий стати делегатом від пасажирів? — запитала вона.

Люди перезирнулися, але відповіді не пролунало.

— Гаразд, — сказали вона. — Не відповідайте. Я — Даґні Таґґарт, виконавчий віце-президент цієї залізниці, і… — серед людей почулося шарудіння, стримані рухи і полегшене перешіптування, — і говорити буду я. Цей потяг покинула його бригада. Жодної аварії не сталося. Двигун із ладу не вийшов. Але немає нікого, хто б його повів. Це те, що в газетах називають «застиглим поїздом». Усі ви знаєте, що це означає, як знаєте також причини. Можливо, ви знали про причини задовго до того, як про них довідалися люди, які сьогодні покинули нас. Закон забороняє їм покидати потяг. Але це нам тепер не допоможе.

Якась жінка раптом вимогливо й істерично закричала:

— Що ж нам тепер робити?

Даґні зупинила погляд на ній. Жінка проштовхнулася вперед через гурт, щоб відчувати людські тіла між собою і гігантською порожнечею рівнини, що простягалась уперед і розчинялася в місячному сяйві — мертвотно-безсилому відблиску чужорідної енергії. На жінці просто на нічну сорочку було накинуте пальто. Пальто було розстібнуте і під тонкою тканиною нічної сорочки випинався живіт — з недбалою непристойністю самовикриття, коли людина не докладає жодних зусиль, щоб приховати власну потворність. На якусь мить Даґні пошкодувала, що мусить продовжувати.

— Я піду по шпалах до першого телефону, — промовила вона чистим і холодним, як місячне сяйво, голосом. — Через кожні вісім кілометрів мають бути телефони екстреного зв’язку. Я зателефоную і викличу іншу бригаду. Це забере трохи часу. Будь ласка, залишайтесь у вагонах і дотримуйтеся порядку, наскільки це можливо.

— А як же банди дезертирів? — нервово запитала інша жінка.

— Ваша правда, — мовила Даґні. — Краще буде, якщо хтось мене супроводжуватиме. Охочі є?

Вона неправильно зрозуміла мотив цієї жінки. Відповіді не було.

Ніхто не наважувався дивитися на Даґні або одне на одного. Це були не очі, а туманні овали, в яких відбивалося місячне сяйво. Ось вони — люди нової ери, що вимагають самопожертви і самі погоджуються на неї. Її вразила злостивість їхньої мовчанки; злостивість, яка свідчила, що ці люди очікують від неї захисту від таких ситуацій. Даґні з несподіваною для себе запеклістю мовчала.

Вона помітила, що Оуен Келлоґ теж вагається. Але він спостерігав не за пасажирами, а за її обличчям. Коли Даґні переконалася, що не дочекається відповіді від натовпу, він спокійно сказав:

— Певна річ, міс Таґґарт, я піду з вами.

— Дякую.

— А що буде з нами? — вигукнула нервова жінка.

Даґні повернулася до неї і відповіла офіційним безжально-монотонним голосом адміністраторки:

— Ще не було випадків нападу дезертирів на застиглі поїзди. На превеликий жаль.

— А все ж таки де ми? — запитав огрядний чоловік у занадто дорогому плащі та з дуже миршавим обличчям. У його інтонації вчувалися нотки, з якими звертаються до слуг люди, які не заслужили мати прислугу. — В якій частині якого штату?

— Я не знаю, — відповіла вона.

— Скільки ми ще тут простоїмо? — запитав іще хтось тоном обманутого кредитора.

— Я не знаю.

— Коли ми прибудемо до Сан-Франциско? — запитав третій тоном шерифа, що звертається до підозрюваного.

— Я не знаю.

Вимогливе незадоволення знаходило вихід у коротких тріскотливих спалахах, немовби в темних духовках людських голів, які тепер відчули впевненість, що їхню потребу в турботі та безпеці буде задоволено, тріскалися смажені каштани.

— Це обурливий випадок! — верещала якась жінка, вистрибуючи з натовпу і кидаючи свої слова просто в обличчя Даґні. — Ви не маєте права таке допускати! Я не маю наміру чекати в Богом забутому місці! Я вимагаю транспорту!

— Стуліть пельку, — кинула Даґні, — або я зачиню двері вагонів і залишу вас назовні.

— Ви не маєте права! Ви громадський перевізник! Ви не маєте права мене дискримінувати! Я поскаржуся Раді стандартизації!

— Якщо я надам потяг, щоб ви потрапили в поле зору і слуху вашої Ради, — промовила Даґні й відвернулася.

Вона побачила, що Келлоґ дивиться на неї. Його погляд був немовби проведена під її словами риска, що підкреслювала значущість сказаного.

— Знайдіть десь ліхтарик, — попросила вона, — а я сходжу по свою сумочку, й тоді ми вирушимо.

Просуваючись із Келлоґом уздовж німої лінії вагонів на пошуки телефону, вона побачила постать, яка злізла з поїзда і поспішала назустріч. Даґні впізнала волоцюгу.