Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Скажу.

– І ви відповідаєте за це рішення?

— Я.

Настала пауза, потім він безпорадно запитав:

— А як же я вишлю людей? У більшості з них немає телефону.

— У вас є кур’єр?

— Так, але він з’явиться тут лише вранці.

— А є бодай хтось поблизу вас?

— Прибиральник у депо.

— Пошліть його.

— Так, мем. Повисіть на лінії.

Даґні притулилася до стінки будки й чекала. Келлоґ усміхався.

– І з такими людьми ви пропонуєте мені керувати залізницею? Трансконтинентальною залізницею? — запитав він.

Вона знизала плечима.

Даґні не могла відвести очей від маяка. Він здавався таким близьким. І начебто так легко було дістатися до нього. Вона відчувала, наче в ній затято пульсує якась невизнана думка, пронизуючи своїми ударами мозок: людина, здатна використовувати невичерпне джерело енергії, людина, що працює над двигуном, який зробить непотрібними решту двигунів… Вона могла би спілкуватися з нею, з її розумом через кілька годин… Лише через кілька годин… А що, як немає потреби так поспішати? Але вона цього хотіла. Це все, чого вона хотіла… Її робота? Яка була її робота? Прагнути найповнішого, найточнішого використання її розуму? Чи провести решту свого життя у роздумах про людину, яка нездатна працювати нічним диспетчером? Чому вона вирішила залишитися на роботі?

Чи зробила вона це для того, щоб залишитися там, звідки вона починала — нічним диспетчером на станції Рокдейл? Ні, нижче цього. Вона була кращою за того диспетчера, навіть у Рокдейлі. Можливо, такий і мав бути підсумок: опинитись у кінці шляху нижче, ніж на його початку?.. Не було причин поспішати? Вона була причиною… Їм потрібні поїзди, але не потрібен двигун? Їй потрібен двигун… Її обов’язок? Перед ким?

Диспетчер пішов надовго; коли повернувся, голос його лунав похмуро:

— Ну, прибиральник сказав, що він може покликати людей, але це не має сенсу, тому що як я пошлю їх до вас? У нас немає локомотива.

— Немає локомотива?

— Ні. На одному до Лорела поїхав начальник, а інший ремонтують у депо вже кілька тижнів, і стрілка сьогодні вранці зламалась, її ремонтуватимуть до завтрашнього вечора.

— А як щодо локомотива аварійної бригади, яку ви обіцяли вислати до нас?

— Ох, він на півночі. У них учора сталася аварія. Він іще не повернувся.

— А паротяг у вас є?

— У нас його ніколи не було. І в околиці ніде немає.

— А дрезина?

— Так. Дрезина є.

— То пришліть їх із дрезиною.

— Ох… Так, мем.

— Перекажіть своїм людям зупинитися тут, біля телефону номер вісімдесят три, щоб забрати мене і містера Келлоґа, — вона дивилася на маяк.

— Так, мем.

— Зателефонуйте до начальника поїзної бригади в Лорелі, повідомте про запізнення «Комети» і поясніть йому, що сталося, — вона поклала руку до кишені й раптово стиснула пальці, намацавши пачку сигарет.

— Скажіть, — запитала вона, — а що то за маяк десь за кілометр звідси?

— Від того місця, де ви зараз? Ох, це, очевидно, запасний аеродром компанії «Флеґшіп Ейрлайнз».

— Ясно… Ну, здається, все. Забезпечте вчасний виїзд вашої бригади. Скажіть, щоб вони забрали містера Келлоґа біля телефону номер вісімдесят три.

— Так, мем.

Вона поклала слухавку. Келлоґ усміхався.

— Аеродром, так? — запитав він.

— Так, — вона й далі дивилася на маяк, стискаючи пачку сигарет у кишені.

— То вони підберуть містера Келлоґа?

Даґні повернулася до нього, усвідомивши, яке рішення — всупереч її волі — прийняв її розум.

— Ні, — сказала вона, — ні, я не покину вас тут. Просто в мене дуже важлива справа на Заході, куди мушу поспішати. Тому подумала, що непогано було б знайти літак, але зробити я це не можу, та й потреби такої немає.

— Ходімо, — сказала вона, рушаючи у напрямку аеродрому.

— Але я…

— Якщо ви хочете зробити щось набагато важливіше, ніж бавитися з цими кретинами, то ходімо.

— Найважливіше на світі, — прошепотіла вона.

— Я візьму на себе відповідальність і доправлю «Комету» до вашої людини в Лорелі.

— Дякую… Але якщо ви сподіваєтеся… Я не тікаю, розумієте?

— Я розумію.

— Тоді чому ви так хочете допомогти мені?

— Щоб ви бодай раз у житті зрозуміли, що означає робити те, що вам хочеться.

— Шанси, що на аеродромі є літак, — невеликі.

— Шанси завжди є.

На краю летовища стояло два літаки. Один — напівобвуглений каркас, що й на брухт не годиться, а другий — новесенький моноплан «Двайт Сандерс», об’єкт пристрасної мрії всіх американців.

На аеродромі був лише один заспаний черговий — молодий, присадкуватий та огрядний; судячи з його лексикону, якщо не рахувати слабкого натяку на освіту в коледжі, — брат по розуму нічного диспетчера із Бредшоу. Він нічого не знав про ці два літаки: вони стояли тут, відколи він заступив на службу ще рік тому. Він ніколи не цікавився ними, як і всі решта. У тихому скнінні далеко від центрального офісу, під акомпанемент повільного вмирання великої авіакомпанії, про моноплан «Сандерс» забули. Про такі цінності забували повсюдно…