Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Потім Даґні спрямувала свій літак по вже второваному шляху і опинилася в освітленій вирві проміння. Вона побачила бетонну смугу, що летить їй в обличчя, відчула поштовх коліс, що вчасно збавляли хід літака; потім смуга руху скоротилася і літальний апарат, немовби перетворившись на автомобіль, плавно покотився посадковою смугою.

Це був невеличкий приватний аеродром, що обслуговував нечисленні рейси індустріальних концернів, які ще залишалися в Афтоні. Вона побачила самотнього чергового, який біжить до неї. Літак зупинився і вона зістрибнула на землю. Години польоту випаровувалися з її свідомості нетерплячим очікуванням того, що станеться за кілька хвилин.

— Чи можна тут знайти машину, яка терміново відвезла б мене у Технологічний інститут? — запитала вона.

Черговий спантеличено подивився на неї.

— Навіщо? Думаю, так. Але… навіщо? Там нікого немає.

— Там містер Квентін Деніелс.

Черговий повільно похитав головою, а потім різко підняв палець, показуючи у східному напрямку на літак у небі, слід якого повільно розчинявся.

— Містер Деніелс зараз там.

— Що?

— Він щойно вилетів.

— Вилетів? Навіщо?

— Він вилетів разом із чоловіком, який прибув по нього дві-три години тому.

— Що то за чоловік?

— Я не знаю, ніколи раніше його не бачив. Але, Господи, який же у нього прекрасний літак!

Даґні знову опинилася за штурвалом, машина розігналася по злітній смузі й піднялась у небо. Її літак був наче куля, націлена на два вогники — червоний і зелений, — що мерехтіли, зникаючи, на сході. А вона весь час повторювала:

— О, ні, вони не втечуть! Не втечуть! Не втечуть!

Раз і назавжди, — думала Даґні, стискаючи штурвал, немовби це був ворог, якому не можна було дати втекти. Її слова вибухали у свідомості, залишаючи за собою вогняний слід. Раз і назавжди… Зустрітися з ворогом сам-на-сам… Довідатися, хто він і куди ховається. Двигун… Він не забере двигун у темряву нелюдської невідомості… Цього разу він не втече…

На сході з’являлася смужка світла. Здавалося, вона народжується з землі, немов довго тамоване дихання, яке виходить на свободу. Високо в небі літак незнайомця був єдиною плямою, що змінювала колір і спалахувала тут і там, як вістря вагадла, що гойдається в темряві, відмірюючи час.

Крива польоту наближала цей проблиск до краю землі, а Даґні нарощувала швидкість, намагаючись не втратити його з поля зору, не дати йому злитися з горизонтом і зникнути. Світло струменіло в небеса, немовби вирване з землі літаком незнайомця. Літальний апарат прямував на південний схід, і вона мчала слідом за ним назустріч світанку.

Небеса кольору прозоро-зеленого льоду перетворювалися на бліде золото, і це золото накрило озеро під тонкою плівкою рожевого скла. Колір того забутого ранку — це перше, що вона побачила на землі. Хмари пропливали довгими смугами димчастої синяви. Вона не зводила своїх очей із літака незнайомця, немовби її погляд слугував тросом, що утримував її власний літак. Переслідуваний літак був тепер невеличким чорним хрестиком, дедалі меншою шаховою клітинкою, позначеною на яскраво освітленому небі.

Потім Даґні помітила, що хмари не розсіюються, а стоять, застиглі, над обрієм, і зрозуміла, що літак тримає курс на гори Колорадо, і що вона знову змушена буде пережити боротьбу зі стихіями. Вона відзначила це для себе без жодних емоцій. Їй було абсолютно байдуже, чи її літаку і її тілу не забракне сил спробувати це ще раз. Поки залишається бодай трохи сили, вона переслідуватиме цю зникому плямку, яка забирає останнє, що залишилося в неї на цьому світі. Даґні не відчувала нічого, крім порожнечі, яку покинув вогонь, сповнений ненависті, злоби та відчайдушного імпульсу боротися не на життя, а на смерть. Усе злилося в єдину крижану смугу, в єдине рішення — переслідувати незнайомця, хоч ким би він був, хоч куди б її привів, переслідувати і… Цієї думки Даґні так і не завершила, але її закінчення виникло немовби саме собою із порожнечі: і віддати своє життя. Але спочатку — забравши його у того чужинця.

Як автомат, її тіло виконувало рухи керування літаком. Внизу, в синюватому тумані, кружляли гори, а гострі вершини піднімалися на шляху, немов туманні скупчення мертвотної синяви. Вона помітила, що відстань між літаками зменшилася: переслідуваний збавив швидкість перед небезпечною перепоною, натомість вона летіла так само, не замислюючись про небезпеку, — лише м’язи її рук і ніг напружилися, щоб утримати літак на висоті. Її губи були настільки щільно стиснуті, що мало не перетворилися на посмішку: саме цей чоловік попереду вів її літак, думала вона; він дав їй силу переслідувати його з безпомильним автоматизмом сомнамбули.