Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

– Він зрадник! – обурився котрийсь із Бутримів. – Такого годиться вбити.

– Якщо він зрадник, тоді панові гетьманові його треба передати, щоб покарання призначив і послужив прикладом для інших. Врешті, як я вам сказав: він тепер мій, а не ваш. Якщо виживе, то зможете відшкодування своєї кривди в суді шукати і з живого кращу будете мати сатисфакцію, ніж із мертвого. А хто тут вміє рани перев’язувати?

– Кшись Домашевич. Він здавна всіх на Ляуді перев’язує.

– Нехай його зараз перев’яже, потім на ложе його перенесіть, а я піду цю нещасну панночку втішити.

Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у піхви й увійшов крізь порубані двері в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кміцица, котрі відтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кільканадцятеро пострибали у задні вікна будинку, але втрапили до рук очікуючих Стак’янів. Водночас шляхта взялася до грабунку фір, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обійстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутність в оселі Білевичівни тамувала їхнє зухвальство. Своїх полеглих, між котрими було троє Бутримів і двоє Домашевичів, поклала шляхта на вози, щоб їх похристиянськи похоронити, для убитих прислужників пана Кміцица наказали селянам копати рів за садом.

Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок і знайшов її лише в скарбниці, що тіснилася на розі, до якої провадили маленькі та важкі двері зі спальної кімнати. Була то маленька кімнатка з вузькими вікнами, на яких були встановлені масивні ґрати, побудована квадратом із мурів, таких міцних, що пан Міхал визнав негайно, що навіть якби пан Кміциц і висадив дім порохом, то ця кімната, ймовірно, уціліла б. Це дозволило йому змінити на краще думку про пана Анджея. Дівчина сиділа на скрині недалеко від дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повністю затуленим волоссям, і навіть не підняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кміциц, або хтось із його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, відкашлявся раз і ще раз, але побачивши, що це не допомагає, нарешті озвався:

– Шановна панно, ви вільна!..

Тоді з-під накинутого волосся поглянули на лицаря блакитні очі, а потім показалося за ними чарівне обличчя, хоча бліде і немов непритомне. Пан Міхал сподівався вдячності, вибуху радощів, однак полонянка сиділа нерухома і лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невинність. Ви вільна і можете повертатися у Водокти.

Цього разу в погляді Білевичівни було більше притомності. Вона піднялася зі скрині, струснула назад волосся та спитала:

– Хто ви такий?

– Міхал Володийовський, драгунський полковник віленського воєводи.

– Я чула битву… постріли?.. Розповідайте.

– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Білевичівнa вже цілком схаменулася.

– Дякую вашій милості! – вимовила вона поспішно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокій. – А з тим що сталося?..

– З паном Кміцицом? Не бійтеся, панно: він лежить без тями надворі. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

Пан Міхал сказав це з певною метою, але якщо він сподівався подиву, то марно. Білевичівна не зронилa ні слова, натомість хиталася на ногах і руками почала шукати опору за собою, відтак опустилася важко на ту саму скриню, з якої хвилину тому підвелася.

Лицар підбіг до неї жваво.

– Як ви почуваєтесь?

– Нічого… нічого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кміциц убитий?..

– Що мені той пан Кміциц! – зупинив її пан Володийовський. – Тут про вас ідеться!

Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона підвелася знову та, глянувши йому відверто в очі, крикнула з гнівом, нетерплячістю та розпачем:

– Як Бог живий, відповідайте! Вбили?..

– Пан Кміциц поранений, – відповів здивований пан Міхал.

– Живий?..

– Живий.

– Гаразд! Дякую вам.

І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв із хвилину, скубаючи свої вуса та хитаючи головою. Потім буркнув сам собі:

– Цікаво, вона мені дякує за те, що пан Кміциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав її в прилеглій спальній кімнаті, стояла посередині, немов скам’яніла. Чотири шляхтичі саме вносили пана Анджея. Двоє перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з їхніх рук звішувалася до землі бліда голова пана Анджея, зі заплющеними очима та згустками чорної крові у волоссі.