Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возів і скринь. Почали також стріляти з усіх вікон будинку і з даху, але рідко, неорганізовано, в різнобій, бо в темряві важко було своїх від ворогів відрізнити. За мить посипалося козацтво з подвір’я в будинок і стайні. Лунали зойки змилуватися. Шляхта тріумфувала.

А вже коли залишилася сама у дворі, оживився вогонь із дому. Всі вікна наїжачилися люфами мушкетів і град куль посипався на подвір’я. Найбільша група козаків сховалася в будинку.

– Під садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.

Звісно, під самими стінами постріли нашкодити не могли ні з вікон, ні з даху. Становище атакувальників однак залишалося складним. Про штурм вікон, схоже, ніхто навіть не думав, бо там привітав би їх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати двері.

Але й це було не так легко здійснити, були це більше ворота, ніж двері, збудовані з дубових колод, усіяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчі хлопи підпирали час від часу плечима, але це не допомагало! Двері тримали позаду залізні прути, а до того ж підперли їх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухонні двері, що вели зі скарбниці, штурмували Домашевичі та Ґостевичі.

Після години порожніх намагань змінилися люди при сокирах. Декотрі родичі випали, але на їхнє місце постали люфи мушкетів. Знову загуркотіли постріли. Двоє Бутримів упали на землю з простреленими грудьми. Інші, не те що не сторопіли, а рубалися ще запекліше.

За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонів. Водночас нові вигуки почулися від дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своїм братам, а за ними озброєні селяни з Водоктів.

Прибуття підмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

– Стійте там! Не рубайте! Слухайте. Стійте, до дідька!.. Погомонімо.

Пан Володийовський наказав зупинити роботу і спитав:

– Хто промовляє?

– Оршанський хорунжий Кміциц! – прозвучала відповідь. – А з ким я балакаю?

– Полковник Єжи-Міхал Володийовський.

– Вітаю! – почувся голос з-за дверей.

– Не час на привітання. Чого ви хочете?

– Мені б першому поцікавитися: чого ви хочете? Ви не знаєте мене, я вас. То чому ви на мене нападаєте?

– Зрадник! – втрачав терпець пан Міхал. – Зі мною є ляуданці, котрі з війни повернулися, і вони хочуть виставити вам рахунки за розбої та за кров, невинно пролиту, і за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаєте, що таке raptus puellae 27 27 Raptus puellae ( лат. ) – зґвалтування дівчини. ? Мусите негайно піддатися!

На хвилину запало мовчання.

– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кміциц, – коли б не ці двері, які нас розділяють.

– То відчиніть їх. Я цього не забороняю!

– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не візьмете мене живим!

– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!

– Слухайте добре і затямте те, що скажу. Якщо від нас не відчепитись, я маю тут барильце пороху і ґніт уже тліє. Дім я висаджу, всіх, хто тут є, і себе самого. Боже мені в цьому помагай! А тепер підходьте мене брати!

Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав відповіді. Шляхта почала злякано перезиратися. Стільки було дикої енергії в словах пана Анджея, що в погрозу повірили всі. Вся перемога могла бути однією іскрою в порох розвіяна і Білевичівнa пропала б на віки.

– Заради Бога, – буркнув котрийсь із Бутримів, – то біснуватий чоловік! Він це готовий зробити.

Раптом панові Міхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.

– Є інший спосіб! – крикнув він. – Виходьте зі мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то від’їдете вільно!

Довгий час не було жодної відповіді. Серця ляуданські билися неспокійно.

– На шаблях? – уточнив нарешті пан Кміциц. – Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так і буде!

– Слово честі, що я від’їду вільно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кілька голосів серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо інакше він і себе, і вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один із них промовив:

– Буде так, як ваша милість хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Міхал шляхту, що стояла під стінами й оточила весь будинок.