Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

– Волочилися тут якісь люди, – розповідав один із Домашевичів. – Ми гадали, що то втікачі, а це, мабуть, були його шпигуни.

– Аякже. Щодня якісь чужі зайди зазирали у Водокти, ніби за милостинею, – додав інший.

– А що це за вояки з паном Кміцицом?

– Челядь із Водоктів каже, що козаки. Мабуть, він із Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

– Як же він міг козаків аж сюди привести?

– З такою великою ватагою нелегко пройти непоміченим. Перша ліпша хоругва зупинила б їх на дорозі.

– По-перше, вони могли лісами йти, а по-друге, чи мало панів із придворними козаками тут віється? Хто ж їх там відрізнить від ворогів! Якщо їх питають, то надвірними семенами називаються.

– Він буде захищатися, – прогнозував один із Гостевичів, – бо чоловік мужній і рішучий, але наш полковник дасть собі з ним раду.

– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але він не вибереться звідти живим. Вони на нього найбільший зуб мають.

– Бa! Я його як рубану, то хутко всі свої кривди пригадає. Краще було б живцем зрадника впіймати і під справедливий суд віддати.

– Де там про суди думати, коли всі голови повтрачали! Чи ви знаєте, що люди торочать? Що і від шведів може прийти війна?

– Хай Бог милує!.. Московська орда і Хмельницький! Ще тільки шведів нам бракувало, то вже б остання година настала для Речі Посполитої.

Раптом пан Володийовський, котрий їхав попереду, обернувся і прикрикнув:

– Тихо там, панове!

Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всі вікна були освічені, сяяло аж надвір, в якому повно було озброєних людей і коней. Ніде ніякої охорони, жодної обережності. Либонь, пан Кміциц аж занадто вірив у свої сили. Наблизившись ще більше, пан Міхал одним поглядом упізнав козаків, із котрими стільки навоювався ще за життя великого Яреми, а пізніше під командою Радзивілла, пробурчав тихо сам собі:

– Якщо цей гультяй привів чужих козаків, то він перебрав міри!

І продовжував роззиратися, стримуючи весь загін. У дворі метушня була шалена. Одні козаки світили смолоскипами, інші бігали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речі, закидали лантухи на фіри. Інші виводили коней із стаєнь, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всі боки. Вогонь смолоскипів освічував наче святоянський 26 26 Святоянська ніч – ніч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асиміляції через християнство язичницьких обрядів, пов’язаних із літнім сонцестоянням. переїзд урядника до нового маєтку.

Кшиштоф Домашевич, найстарший із Домашевичiв, підсунувся до пана Володийовськогo.

– Ваша милосте, – сказав він, – весь Любич хочуть запакувати на підводи.

– Не вивезуть, – заспокоїв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навіть власні шкури. Не бачу, однак, пана Кміцицa, а він досвідчений воїн. І ніякої охорони!

– Бо силу свою відчуває. Я так бачу, що в нас більше як триста людей. Якби ми з війська не повернулися, то міг би серед білого дня пройти з возами через всі закутки.

– Гаразд! – підвів риску пан Володийовський. – До цієї садиби лише та одна дорога веде?

– Вона єдина, бо позаду і з боків самі болота.

– Це добре. По конях, панове!

Слухняна до наказів шляхта швидко пострибала в сідла. За ними зімкнулися в довгу лінію піші ряди й узялися оточувати обійстя разом із забудовами.

Пан Міхал із головним загоном наблизився прямо до коловерті.

– Чекати наказу! – зронив він тихо. – Без команди не стріляти!

Заледве кількадесят кроків відділяло шляхту від коловерті, коли їх нарешті помітили з подвір’я. Кільканадцятеро людей підбігли разом до плоту і перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грізні голоси загукали:

– Гей, а це що за люди?

– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Постріли з усіх мушкетів, які мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна їхня не відбилася від споруд, як знову пролунав голос пана Міхала:

– Бігом!

– Бий, убивай! – відгукнулися ляуданці, кидаючись уперед, як потік.

Козаки відповіли пострілами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася під натиском озброєних чоловіків. Боротьба закипіла вже у дворі, поміж фір, коней, лантухів. Уперед виступили муром кремезні Бутрими, найвправніші у рукопашному зіткненні та найзапекліші вороги пана Кміцица. Рухалися, як лава ординців, що йде через молодий лісок, ламаючи, топчучи, нівечачи і ріжучи все на своєму шляху. За ними рубалися Домашевичі та Ґостевичі.