Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

За мить усі зібралися під головними дверима і скоро звістка, що пан Кміциц хоче порохом усе підірвати, розлетілася на всі боки. Тому стояли, як із каменя висічені, від жаху. Тим часом пан Володийовський підвищив голос і промовив у замогильній тиші:

– Всіх тут присутніх панів беру у свідки, що пана Кміцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поєдинок особисто й обіцяю, що якщо він мене здолає, від’їде вільно, і ніхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброї йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вільно з усіма людьми від’їду і панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – відрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти підуть.

– Так не піде!

– Тоді підпалюйте свій порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще їх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кміциц. – Не сьогодні я її вкраду, то за місяць. Не сховаєте її навіть під землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Міхал.

– Ми присягаємо Господу Богу і хресту святому. Амінь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Міхал.

– Дуже поспішаєте на той світ?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залізні прути, що підпирали двері зсередини, заскрипіли. Пан Володийовський трохи відійшов, а за ним шляхта, щоб місце зробити. Незабаром двері відчинилися і в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Світанок уже був на підході і перші бліді вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув він сміливо на натовп шляхти і промовив:

– Я вам довірився. Один Бог знає, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав він.

– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кміциц, кепкуючи зі зросту лицаря. – Я сподівався міцнішого вояка зустріти, хоча мушу визнати, що відразу видно досвідченого жовніра.

– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблі такий, як і до команди, то я не матиму багато роботи.

– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.

– Тут. Рівне подвір’я, як стіл.

– Згоден! Готуйтеся померти!

– Ви такі впевнені?

– Відразу видно, що ви в Oрші не бували, якщо в мені сумніваєтесь. Я не лише впевнений, але й жаль мені вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востаннє пропоную: дайте мені спокій! Ми не знайомі. То навіщо маємо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дівчина за заповітом мені належить, як і цей маєток, і Бог свідок, я тільки своє отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавільниками були мої офіцери, чи ні, вже не має значення, досить того, що тут нікому зла не вчинили, а вирізали їх до ноги, як скажених собак, за те, що з дівчатами в корчмі хотіли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потім і жовнірів моїх знищили. На Божі рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намірів у цей край приїхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще своє отримаю, а прикрощі винагороджу… по-сусідськи. Краще бажаю так, а не інак…

– А які ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звідки ж узяли цих помічників? – спитав пан Володийовський.

– Звідки взяв, звідти й узяв. Не проти вітчизни їх сюди привів, а щоб статки свої повернути.

– Tо це так?.. Отже, за своє ви з ворогом об’єдналися? А чим же їм за їхні послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Ні, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цією шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсім інша річ. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видає.

– Самі напросилися! – кинув пан Кміциц, стаючи в позицію.

Але пан Володийовський не квапився і шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Світало вже. На сході зайнялося перше золото і блакитна стрічка розтягнулася світлим пасмом, надворі однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутінки тут ще панували повністю.

– Добре день починається, – зауважив пан Міхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаєте, щоб нам посвітили?

– Мені байдуже.

– Скажіть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого ліхтаря чи лучини, буде нам світліше в цьому оршанському танці.