Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Шляхта, якій жартівливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухні. Дехто став збирати потоптані під час битви факели і вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язиків полум’я замиготіло в блідих вранішніх сутінках. Пан Міхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесія!

Той відреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрібні урочистості!

– Справжній змій із вас!..

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарів. Всі здійняли запалені факели вгору, за ними тіснилися інші, цікаві та неспокійні. Всередині супротивники мірялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорілі вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кміциц.

Перший брязкіт відізвався луною в серцях усіх, хто дивився. Пан Міхал підрізав немов неохоче, пан Анджей відбив і підрізав у відповідь, полковник знову відбив. Сухий брязкіт ставав щораз енергійнішим. Усі затамували подих. Пан Кміциц стрімко атакував, а пан Володийовський лише ліву руку за спину заклав і стояв спокійно, роблячи недбайливі рухи, дуже малі, майже незначні. Здавалося, що він хотів себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом відступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, досліджував майстерність візаві. Хорунжий розпашів, його опонент був холодний, як майстер, котрий іспитує учня і ставав щораз спокійнішим. Врешті-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав він, – бо іншої такої нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самі були змушені горох молотити, бо махаєте шаблею, як ціпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справді найкращий в Oрші?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним від собак відбиватися. Стережіться кінчика шаблі. Не вигинайте так долоні, бо дивіться, що станеться. Підійміть!..

Останнє слово пан Володийовський промовив чітко, водночас описав півколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усі глядачі втямили, що він мав на увазі під словом «Підійміть!» Шабля пана Кміцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистіла над головою полковника й упала в нього за спиною. Він пояснив:

– Це називається: вилущувати шаблю.

Пан Анджей стояв блідий, із божевільними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендітний полковник відсунувся вбік, вказав на шаблю, що лежала на землі, й удруге повторив:

– Підійміть!

В якусь мить здавалося, що пан Кміциц кинеться на нього з голими руками. Він уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши руків’я до грудей, підставив вістря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав із нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомін пронісся в колі тих, хто стежив за поєдинком і коло звужувалося щораз більше, а за ним сформувалося друге, третє. Козаки пана Кміцица пропихали голови між плечима шляхтичів, немов усе життя в найкращій з ними жили злагоді. Мимовільні вигуки виривалися з вуст глядачів. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового сміху, всі побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кіт із мишею – і показово щоразу недбаліше махав шаблею. Ліву руку висунув з-за спини і засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипів, на завершення булькотливі звуки вирвалися з його горла крізь стиснуті зуби:

– Закінчуйте вже!.. Годі вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхітливий, потім здавлений зойк. Водночас пан Кміциц розвів руки, його шабля випала з них на землю. І він завалився обличчям до ніг полковника.

– Живий, – оголосив пан Міхал, – не впав долілиць! І відкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неї шаблю.

Загомоніла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразніше:

– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!

І кількох Бутримів уже бігло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський виріс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетіла йому з руки слідом за Кміцицoвою, немовби її вихор підхопив. Пан Міхал натомість крикнув із очима, що аж іскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Відійдіть!..

Усі замовкли, остерігаючись гніву чоловіка, відтак той сказав:

– Не потрібна мені тут скотобійня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честі, що пораненого не добивають. Навіть із ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поєдинку переможеного.